Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Відскочивши від кам’яної підлоги, зв’язка ключів ковзнула підлогою у бік Конана. Кімерієць нахилився, намагаючись її дістати, проте ланцюг виявився надто коротким. Задихаючись від шалених ударів серця, він скинув сандалю і намацав ключі пальцями голої ноги. Ще мить — і він, ледве утримавшись від переможного вигуку, схопив зв’язку рукою. Хвилина метушні із замком — і ось вона, свобода! Підхопивши меча, що валявся неподалік, Конан озирнувся на всі боки. Його оточував морок, в якому тільки-но зникло чудовисько, поволікши з собою щось безформне, що нічим уже не нагадувало людське тіло. Кімерієць обернувся до відчинених дверей, стрибок — і він на порозі. Йому назустріч із темряви вирвався злорадний регіт, фати з брязкотом защипнулися перед самим його носом, і він побачив за ними спотворене гримасою знущального сміху потворне обличчя — євнух Шукелі кинувся-таки своїх ключів. Захоплений своїм торжеством, він не помітив, що полонений озброєний мечем, Кімерієць злісно вилаявся, довге лезо ковзнуло по ґратах, і сміх кастрата змінився передсмертним хрипом. Шукелі зігнувся навпіл, немов уклонився вбивці, і впав уперед, марно намагаючись утримати пухкими руками свої нутрощі, що вивалилися. Губи Конана скривилися в усмішці мстивого задоволення. Проте, хоча негідник одержав те, на що давно заслуговував, Конану це ніяк не могло допомогти — ключі були у нього, але ґрати відкривалися лише зовні. Обмацавши металеві стержні, він переконався в тому, що розрубати мечем їх не зможе. Його пройняло потом, коли він відшукав пальцями заглибини, схожі на сліди, залишені величезними іклами, і уявив собі розміри невідомих чудовиськ, що гризли ґрати. Залишалося одне — шукати вихід десь в іншому місці. Він вийняв смолоскип із ніші й попрямував униз коридором, тримаючи меча перед собою. Зробивши кілька кроків, він ступив у калюжу крові — це був єдиний слід, що залишився від змії та її жертви. Полум’я смолоскипа, коливаючись, ледве розсіювало морок. З обох боків коридору зяяли чорні отвори, але Конан ішов строго по центру, уважно дивлячись під ноги, — боявся потрапити в пастку. Раптом до його вух долетіли звуки, яких він ніяк не чекав тут почути, — десь за стіною гірко плакала жінка. “Ще одна жертва Тзота-ланті”, — подумав він і, проклинаючи мага, звернув у бічний тунель із низькою стелею й вологими стінами. У міру того, як він віддалявся від головного коридору, плач ставав голоснішим. Піднявши смолоскип вище, він побачив перед собою якийсь безформний силует, зробив крок уперед і позадкував, жахаючись. Біля його ніг лежала істота, схожа на восьминога з короткими щупальцями. Його величезне розпливчасте тіло тремтіло, немов холодець, викликаючи нудоту вже самим своїм виглядом. З огидної желеподібної маси стирчала голова, схожа на жаб’ячу, і кімерієць із здивуванням зрозумій, шр ридання виходили з її багрово-чорних губ. Погляд витріщених очей тварюки зупинився на Конані, ридання змінилися гучним мерзотним реготом, і тремтяче тіло поповзло до короля. Конан відступив назад, обернувся й кинувся бігти. На меч надії було мало — варвар сумнівався в тому, що подібну тварюку можна було б зупинити звичайною зброєю. Ще якийсь час він чув за спиною глухі шльопання й знущальний регіт. У звуках останнього гострий слух кімерійця вловив знайомі нотки, і це зводило його з розуму — так сміялися колись хтиві шадизарські жінки, коли на їхніх очах зривали одяг з юних рабинь, виставлених на продаж. Кімерієць біг до головного коридору, та по дорозі наткнувся на невелику квадратну залу, де перехрещувалися два тунелі. Біля входу до зали лежало щось плоске. Конан помітив перешкоду, але не встиг пригальмувати, посковзнувся на чомусь м’якому, що голосно пискнуло під ногами, і простягся на весь зріст. Смолоскип, що вилетів з його руки, відкотився вбік і згас. Приголомшений падінням, Конан насилу підвівся на ноги й обмацав витягнутими руками простір коло себе. Падаючи, він утратив орієнтацію й тепер не мав уявлення, в який бік треба рухатися, щоб потрапити до головного коридору. Він не став гаяти час на те, аби розшукати смолоскип, — все одно запалити його було нічим. Намацавши стіну, він пішов уздовж неї до перехрестя, там навмання вибрав один з тунелів і заглибився в нього. Невідомо, як довго він ішов так в абсолютній темряві, та зненацька інстинкт застеріг його — попереду чекала небезпека.

Конан зупинився. Одного разу він уже пережив подібне відчуття, стоячи на краю бездонної прірви. Король опустився на коліна й обмацав підлогу руками. Справді, за два кроки далі підлога різко обривалася, переходячи в слизьку й вологу стінку величезного колодязя. Він простягнув над колодязем руку і лише насилу дотягся до протилежного його краю кінчиком меча. Звичайно, перестрибнути через колодязь Конану було нескладно, але сенсу в цьому не було — тепер він точно знав, що помилився у виборі тунелю й головний коридор залишився десь далеко позаду. Поки він роздумував над цим, його спутане волосся ворушив слабкий вітер. Конан здригнувся — дуло, очевидно, з колодязя. Король розумів, що знаходиться глибоко під землею, десь під містом, то як же міг вітер дути знизу? До його вух долетів віддалений, ледве помітний гуркіт, здавалося, далеко-далеко внизу гуркотять барабани…