Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Жахлива голова на товстій шиї піднялася ще вище й зависла над в’язнем — змія оглядала смолоскип, палаючий у ніші. Крапля отрути впала на голе стегно варвара, перед його очима поплили багрові плями, йому здавалося, що в його ногу поволі проникає розжарене вістря стилета, але він навіть не ворухнувся. Змія плавно розгойдувалася над ним, немов намагалася остаточно переконатися, що в цій застиглій фігурі не залишилося навіть іскорки життя.

І несподівано з того боку, де ховалися невидимі в мороці двері, донісся глухий брязкіт. Змія, обережна, як і всі плазуни, з неймовірною швидкістю зникла в пітьмі.

Величезні двері відчинилися навстіж, ґрати відсунулися в стіну. На порозі, в ореолі світла палаючих у коридорі смолоскипів, з’явився силует людини. Прибулець ковзнув до камери й обережно причинив за собою ґрати, стежачи за тим, аби вони не зачинилися остаточно. Коли незнайомець опинився в півколі світла від смолоскипа над головою Конана, кімерієць побачив, що перед ним стоїть високий негр із довгим мечем в одній руці і зв’язкою ключів у другій.

Негр вимовив кілька слів, і кімерієць розпізнав напівзабуту ним мову одного з невеликих племен, що населяли морське узбережжя Куша. Піратському кораблю Конана траплялося колись плавати в тих водах.

— Я довго чекав зустрічі з тобою, Амро! — сказав негр, називаючи Конана ім’ям, даним йому колись кушитами, їхньою мовою воно означало “лев”. На губах раба з’явилася крива посмішка, очі злісно блиснули. — Я багато чим ризикував, коли йшов до тебе. Ось поглянь — це ключі від твоїх кайданів, я викрав їх у євнуха. Що ти даси мені за них?

— Десять тисяч лунів золотом! — випалив король, відчуваючи, як зароджується в серці надія.

— Мало! — вигукнув весело негр. — Занадто мало за такий ризик! Так і дивись, що тварки Тзота-ланті вискочать із мороку і зжеруть із тельбухами. А Шукелі? Він же мене за ноги повісить, якщо дізнається про ключі. То що ти даси мені за них?

— П’ятнадцять тисяч і палац у Пойнтайні, — сказав король. Негр заричав і затупотів ногами в пароксизмі дикої люті.

— Більше! — закричав він захоплено. — Хочу більше! Що ти мені даси?

— Ах ти, собако! — Очі Конана заволокло багряним туманом. — Це Шукелі послав тебе знущатися наді мною?

— Шукелі навіть уявлення не має про те, що я тут, біла людино, — відповів негр, витягаючи шию, аби заглянути королю в очі. — Я тебе знаю ще відтоді, як став вождем вільного племені. Ми зустрілися з тобою ще до того, як стигійці схопили мене і продали в рабство на північ. Ти пам’ятаєш Абомбі? Пам’ятаєш, як твої морські вовки грабували і палили місто? Ти тоді перед палацом короля Аджагі убив одного з вождів, а другий ледве поніс ноги. Убитий був моїм братом.

— Звільни мене, і я дам тобі стільки золота, скільки ти важиш сам! — гаркнув Конан.

Очі негра, що налилися кров’ю, хижо зблиснули, а зуби оголилися, як вовчі ікла.

— Ти такий самий, як і всі білі, смердючий псяго! Готовий золотом заплатити за пролиту кров? Ні, проклятий собако, ти заплатиш мені за неї головою!

Останнє слово, вигукнуте в шаленому захопленні, гучною луною понеслося нескінченними коридорами. Конан напружився, машинально натягуючи ланцюг, його розлючувала сама думка про те, що його збираються зарізати, як безпорадне ягня. І раптом він остовпів від жаху — над плечем чорного велетня з’явився неясний силует гнучкого тіла, яке ритмічно розгойдувалося..

— Тзота ніколи ні про що не дізнається! — реготав негр, упиваючись своїм тріумфом і не помічаючи того, що відбувалося за його спиною. — Поки він збереться спуститися в підземелля, демони зжеруть твоє м’ясо й розтягнуть кістки. Твоя голова — моя здобич, Амро!

Раб широко розставив свої масивні, немов колони, ноги й обома руками підняв над головою меча. Міцні м’язи перекотилися під чорною шкірою, що тьмяно блищала в світлі смолоскипів…

Тієї ж миті гігантська тінь за його плечима кинулася вперед і вниз, а клиноподібна голова вдарила з такою силою, що луна громом понеслася тунелями й коридорами, видовбаними в суцільній скелі. Синяво-чорні товсті губи кушита спотворилися гримасою нестерпного болю, але не зронили жодного звуку. Конан, не відриваючись, дивився у величезні очі негра й бачив, як швидко залишало їх життя, — так швидко, немовби гасне задуте полум’я свічки. Наступний удар відкинув тіло нещасного в інший кінець коридору, його огорнули жахливі кільця, що зблискували мертвотно-білою лускою, і Конан почув страшний хрускіт кісток. Несподівано його серце забилося сильніше — зі млявих рук раба випали меч і ключі.