Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Діон був сам, якщо не рахувати темношкірого гіганта, що зручно розташувався на мармуровій лаві недалеко від барона. Діон не звертав на раба жодної уваги, хоча знав, що Аскаланте повністю йому довіряє. Як і багато інших багатих людей, він не помічав людей, що мають значно нижчий соціальний стан.

— Немає ніяких підстав так нервувати, — сказав Тот-Амон. — Усе буде гаразд.

— Як і будь-хто інший, Аскаланте може припуститися помилки, — пирхнув Діон, і на його обличчі виступив піт при одній думці про можливі наслідки такої помилки.

— Він не припускається помилок, — запевнив його стигієць із похмурою посмішкою. — Інакше рабом був би він, а не я.

— Це що за базікання? — обурено вигукнув Діон, який слухав раба краєм вуха.

Очі Тот-Амона звузилися. Незважаючи на своє залізне самовладання, йому почало здаватися, що він наразі лусне від безперервно киплячих у ньому люті, ненависті й ганьби, і він поспішав використати будь-який, навіть найнікчемніший шанс вирватися з порочного кола. Забувши про те, що Діон дивиться на нього як на раба, а не як на людину, що володіє душею й розумом, стигієць звернувся до нього з пристрасним словом.

— Послухайте мене, — сказав Тот-Амон. — Ви неодмінно станете королем. Проте ви не знаєте, що замишляє Аскаланте. Коли Конан помре, у вас не буде ворога страшнішого й підступнішого, ніж мій хазяїн. Я можу вам допомогти і зроблю це, якщо ви візьмете мене під свій захист, коли опинитеся на троні. Знайте ж, добродію, що я наймогутніший чарівник. Про Тот-Амона говорять звичайно з такою ж глибокою пошаною, як і про знаменитого Раммона. Король Стигії Ктесофон прославив мене й надав мені найбільші почесті. Він прогнав усіх своїх магів і призначив мене своїм придворним чарівником. Вигнані маги затаїли злість і образу, але чіпати мене боялися, тому що я мав владу над потойбічними силами і міг розраховувати на їхню допомогу в будь-який час. Сет бачить, вороги тремтіли, бо знали, що будь-якої миті на них може напасти потойбічна тварюка, яка встромить гострі пазурі в їхні зморшкуваті шиї. Таку безмежну могутність давав мені зміїний перстень Сета, знайдений мною в одному зі склепів Стигії, ледве не за милю від поверхні землі. Гадаю, що він був загублений там кимось ще до того, як далекий предок людини вибрався на берег із морського мулу. Та злодій викрав у мене цього персня, і я втратив усю свою могутність! Маги об’єдналися, щоб убити мене, але мені пощастило, і я зумів утекти. Найнявшись погоничем верблюдів, я вирушив у Котх, але дорогою на нас напали бандити Аскаланте. Усі, окрім мене, були вбиті, я врятував своє життя тільки тим, що присягнувся вірно служити Аскаланте, коли той упізнав мене. Ось так я потрапив до нього в рабство. Аби утримати мене, він записав мої зізнання, запечатав сувій і передав його якомусь котхійському відлюдникові. Я не можу зважитися встромити йому вві сні кинджал у серце або видати його ворогам, тому що тоді відлюдник відкриє сувій, прочитає його і зробить те, про що просив Аскаланте. А коли про це дізнаються в Стигії… — Тот-Амон здригнувся, і його обличчя зблідло. — В Аквилонії я поки що в безпеці, — продовжував він. — Проте рано чи пізно вороги довідаються про мій притулок, і тоді мені вже ніщо не допоможе, від долі не втечеш. Тільки король з його могутніми фортецями й вірними військами зміг би захистити мене. Ось тому я пропоную вам укласти зі мною угоду. Я допоможу вам порадою зараз, а ви захистите мене потім. А вже коли я знайду перстень…

— Перстень? Перстень?

Тот-Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.

— Перстень? — повторив він знову. — Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!

Тот-Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.