Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— У всьому цьому чимала частка вини Рінальдо, — сказав Просперо, затягуючи тугіше пояс. — Він співає підбурювальні пісеньки на всіх площах столиці. Заточіть його в одну з веж, хай викрикує там свої безглузді пісні, поки й посиніє.

Конан струсонув лев?ячою гривою.

— Ні, Просперо, це не має сенсу. Великий поет завжди сильніший від короля. Його пісні варті більше, аніж навіть королівський скіпетр. Я помру, і мене забудуть, а пісні Рінальдо житимуть вічно. Ні, Просперо, — продовжував король, і тінь набігла на його обличчя. — За всім цим ховається щось більше, ніж талант шаленого поета. Я відчуваю це так само, як і в юності відчував, де у високій траві лежить тигр, хоч аж ніяк не міг його бачити. В усій країні помітне якесь приховане хвилювання. Я нині, немов мисливець біля маленького багаття посеред густого лісу, який швидше уявляє собі, аніж відчуває шерех скрадливих кроків хижаків. Ах, якби це було щось відчутне, проти чого я міг би витягти свій меч. І, кажу тобі, це не випадковість, що пікти останнім часом усе частіше нападають на прикордонні області. Думаю, що мені самому час вирушити туди, аби в усьому розібратися на місці.

— Публій боїться змови. Він уважає, що тебе хочуть виманити на кордон, аби загнати там у пастку, — нагадав йому Просперо, накидаючи шовковий плащ на обладунки й повертаючись перед дзеркалом. — Тому він і умовляє тебе залишитися в місті. Я не сумніваюся, що ти маєш рацію і твоя інтуїція варвара тебе не обманює, — в королівстві справді щось відбувається, але найманці й армія на нашому боці, що ж до Чорних Драгунів, усі пойнтайнці дали тобі клятву вірності. Єдина реальна небезпека — прямий замах на твоє життя, але цьому перешкодять охоронці, що стережуть тебе вдень і вночі. Над чим ти, до речі, там клопочешся?

— Над картою, — з гордістю відповів Конан. — Наші карти непогані, якщо йдеться про землі на півдні, сході чи заході, та ось щодо півночі — напропале брешуть. Тому я сам узявся за карту півночі. Поглянь сюди! Це ось Кімерія, де я народився. А ось…

— Асгард і Ванахейм! — Просперо здивовано дивився на карту. — О Мітро, я вважав ці країни легендою!

Конан усміхнувся й мимоволі провів кінчиками пальців по шрамах на своєму смаглявому обличчі.

— Якби ти виріс на північному кордоні Кімерії, то ставився б до них зовсім Інакше. Асгард розташований на півночі, а Ванахейм на північному заході від Кімерії, і на цих кордонах буяє війна, що ніколи не стихає.

— А що за люди живуть там, на півночі? — запитав Просперо.

— Вони високі на зріст, світлошкірі і з блакитними очима. Їхній бог — крижаний гігант Імір, і кожне плем’я має свого власного короля. Вони б’ються цілими днями, а ночами п’ють пиво і на повний голос співають диких войовничих пісень…

— Тут ти мало чим від них відрізняєшся, — посміхнувшись, сказав Просперо. — Ти багато й жадібно п’єш, та й улюблені свої пісні ти, швидше, викрикуєш, аніж співаєш.

— Схожі країни, схожі й люди, які в них живуть, — сказав, усміхнувшись, король. — І там, і там під вічно сірим небом здіймаються височезні гори — голі чи покриті дрімучими лісами, з пустелями-долинами, де гуляють крижані вітри.

— Тоді немає нічого дивного в тому, що й люди там такі само дикі й суворі, — Просперо знизав плечима й мимоволі пригадав теплі рівнини і повільні блакитні річки своєї батьківщини — Пойнтайну, південної провінції Аквилонії.

— Усі вони приречені, — пробурмотів Конан. — І вони, і ті, хто прийде їм на зміну. Їхні боги — Кром і його похмурі брати, що царюють у країні Вічних Туманів, Королівстві Мертвих. Мітра бачить — тутешні боги мені набагато миліші.

— Заспокойся, Конане, адже ти назавжди залишив свою Кімерію. Твоє королівство — тут, — усміхаючись, сказав Просперо. — Та мені час вирушати. На гулянці в Нуми я вип’ю за твоє здоров’я келих найкращого білого вина.

— Гаразд, — пробурчав король. — Але не цілуй від мого імені танцівниць Нуми — зіпсуєш усі міждержавні відносини.

Весело розсміявшись, Просперо вийшов із зали.

Сонце, ховаючись за обрієм, на кілька хвилин залило сяючим золотом зелений і туманно-голубий ліс. Його вже згасле проміння все ще відбивалося в ланках товстого золотого ланцюга, що нервово тремтів у спітнілих пухких руках Діона Атталуського. Барон, неспокійно соваючись на мармуровій лаві, раз у раз поглядав на строкаті квіти й густе листя дерев у своєму саду і часом крадькома озирався, немов намагався захопити зненацька ворога, що сховався. Поблизу дзюрчало джерело, безліч інших джерел, розсіяних по всьому цьому чудовому куточку насолоди, нашіптували ніжні мелодії.