Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Аквилонець, заричавши від гніву, уклав в удар усі сили. Тот-Амон похитнувся, на його розбитих губах виступила кров.

— Тепер ти триматимеш язика за зубами, собако! — пробурчав Аскаланте. — Стережися! Не забувай, що я знаю твою страшну таємницю. Піднімися на дах і гукни привселюдно, що Аскаланте в місті, що він збирається повалити короля Конана, — якщо, звичайно, зважишся на це!

— Я не зважуся на це, — тихо сказав стигієць і витер кров із губ.

— Так, ти не зважишся, — усміхнувся Аскаланте зарозуміло. — Тому що варто мені випустити дух, якийсь відлюдник у південній пустелі дізнається про це і зламає печатку на сувої. І щойно він ознайомиться зі змістом цього сувою, вся Стигія підніметься на ноги. Куди ти тоді подінешся, Тот-Амон?

Раб здригнувся, і його темне обличчя стало попелясто-сірим.

— Досить! — Аскаланте змінив тон: — У мене є для тебе робота. Я не довіряю Діону. Щойно я наказав йому вирушити до свого маєтку й сидіти там доти, поки тут усе не закінчиться. Цей жирний бовдур не зможе приховати від короля своєї нервозності і може все зіпсувати. Скачи слідом. Якщо не наздоженеш його дорогою, залишайся з ним у маєтку доти, поки не одержиш повідомлення, що небезпека минула. Не спускай його з очей, він нічого не тямить від страху й може вчинити що завгодно — навіть побігти до Конана й викласти йому все, що про нас знає, аби врятувати свою дорогоцінну шкуру. Рушай!

Раб уклонився, приховуючи ненависть у глибоко запалих очах, і вийшов. Аскаланте з полегшенням відкинувся на подушки й потягся за келихом. Над верхівками міських веж, усипаними коштовними каменями, сходило сонце.

У величезній залі з полірованими дерев’яними панелями на стінах, товстими м’якими килимами на підлозі зі слонової кістки й високою стелею, оздобленою дивовижної краси ліпленням, за столом із такої самої слонової кістки, але інкрустованої золотом, сидів молодик, чиї широкі плечі й засмагла шкіра різко контрастували з оточуючою його розкішшю. Чоловік, подібний до нього, мав би набагато природніший вигляд на тлі суворих гірських вершин чи в степу, наскрізь пронизаному вітром. У кожному його русі відчувалася величезна фізична сила. Якщо він сидів нерухомо, то це була нерухомість бронзової статуї, якщо починав рухатися, то з грацією дикої кішки.

Його одяг був зшитий із коштовних тканин, але відрізнявся простотою крою й повною відсутністю оздоб. Він, судячи з усього, не визнавав перснів та інших прикрас, лише у волоссі зблискував простий срібний обруч, що утримував над чолом підстрижену чорну гриву.

Він поклав золоте стило, яким щось писав на спеціальній дощечці, яка лежала перед ним, сперся підборіддям на величезний кулак і заздрісно подивився на людину, що возилася зі своїм обладунком поряд із ним. Той зашнуровував позолочені лати на боку, стягуючи їх якомога тугіше, і неуважно насвистував веселеньку мелодію — не зовсім звична поведінка придворного перед лицем короля.

— Просперо, — сказав чоловік за столом, — ці кляті справи мене замучили. Я втомився так, як не втомлювався навіть тоді, коли з ранку до вечора махав мечем на полі бою.

— Звикай, від цього тепер ніде не дінешся, — відповів чорноокий пойнтайнець. — Ти — король, і це частина твоїх повсякденних обов’язків.

— Якби ти знав, як мені хочеться поїхати з тобою в Немедію, — заздрість Конана на очах зростала. — Мені здається, що я вже цілу вічність безвилазно стирчу в цьому палаці і минули десятки років відтоді, як я востаннє сідав на коня. Але Публій твердить, що справи державні вимагають моєї присутності в місті. Ти знаєш, коли я надів корону Нумедідеса, то думав, що досяг межі бажань. Та з’ясувалося, що захопити трон — одне, і абсолютно інше — управляти королівством. Був час, коли я вважав, що будь-які питання легко вирішуються мечем, зараз мені починає здаватися, що меч — узагалі не помічник у державній політиці. Коли я повалив Нумедідеса, усі вважали мене визволителем. А подивися, що відбувається тепер? Вони встановили статую старого негідника в храмі Мітри, кидаються перед нею ниць, моляться йому, як святому, що прийняв мученицьку смерть від рук варвара. Коли я з бою в бій вів війська королівства до перемоги, вони великодушно забували, що я чужинець, але тепер ніяк не можуть мені цього пробачити. Тепер вони палять пахощі і ставлять свічки перед статуєю Нумедідеса — всі: і ті, хто лише чудом уникнув лап його катів, і ті, хто втратив синів, замучених ними в підземеллях, і навіть ті, чиїх дружин або доньок цей старезний розпусник забрав до свого гарему. Ах, які бовдури!