Юрій Дольд-Михайлик - У чорних лицарів

Коли запеленгування радіостанції в квадраті школи стало фактом, Нунке нагадав босові про свої побоювання. Думбрайт, захищаючись, висунув свою версію: в школі міг переховуватись давно засланий і добре законспірований агент, який досі мовчав, а тепер, коли школа розгорнула роботу, озвався, поновив зв'язок з Росією, може, вже й виказав план засилки агентури, який от-от мали здійснити.

Інформація Вайса про перехоплений восени минулого року кінець шифровки значно зміцнювала версію Думбрайта і послаблювала позиції Нунке. Щоправда, вона не підтверджувалася жодним документом і належала до тієї категорії агентурних даних, які позначалися двома літерами "ПП", тобто: "потребує перевірки".

Про наявність нелегальної станції в квадраті школи і Думбрайт, як бос, і Нунке, як офіційний начальник закладу, зобов'язані сповістити Нью-Йорк. А це небезпечно. Дуже небезпечно для котрогось з них.

Коли виявиться, що агент пробрався з новим поповненням, - для Думбрайта. Його негайно відкличуть і покарають, може, навіть дуже відчутно.

А якщо буде доведено, що ворожий агент законспірувався давно, - для Нунке. До приїзду Думбрайта він один керував добором слухачів і взагалі всією роботою, отже, спитають з нього. Кінець кар'єрі! А можливо, й гірше. Адже сам бос, у хвилину відвертості, якось натякнув, що живими з американської розвідки у відставку здебільшого не виходять. Та й розмова про Ворона це підтверджує...

Сидячи тепер у кабінеті і дивлячись на спітнілого Вайса, обидва зважували у думках свої шанси на порятунок. Думбрайт був ладен обійняти Вайса від радості, Нунке - задушити від люті. І кожен розумів думки і почуття іншого: вони - два супротивники, що націлили пістолети в смертельному поєдинку.

- Йдіть! Поки що ви вільні! - після довгої паузи видавив з себе бос.

- Дозвольте одне зауваження...- несміливо подав голос Вайс.

- Що ще?

- Я радився в Барселоні... У мене виник план...

- Гаразд, трохи згодом вас викличу. Вайс вийшов.

Думбрайт підвівся, демонстративно солодко потягнувся і впритул підійшов до Нунке. Якусь хвилину вони мовчки дивились один одному в очі.

- Знаєте, що це означає? - витримавши довгу паузу, запитав Думбрайт.

- Це може означати кінець або вашої, або моєї кар'єри. Та попереджаю: я не з тих, містер Думбрайт, хто від страху падає на спину, піднявши вгору лапки. Я волію боротися до останнього.

- Уявіть, я теж!

- Дозвольте навести аргументи, які діють проти вас.

- Прошу.

- З вашого наказу до Барселони по шифровку поїхав не я. Ви послали Вайса, найбездарнішого з усіх співробітників школи... Як ви доведете, що перед поїздкою ви не проінструктували Вайса, вигадавши версію про спійману восени шифровку?

- 3 якою метою я б це міг зробити?

- Щоб прикрити неприпустиму помилку - наказ приймати нове поповнення без всебічної і ґрунтовної перевірки.

- Але ж у мене є свідок!

- Хто?

- Вайс! Нунке зареготав.

- Містер Думбрайт, цей свідок - єдиний мій порятунок! Якби він справді спіймав шифровку, наважився б він приховати це, не повідомити мене, начальника школи?

- Це залежало б' від запроваджених вами порядків...- заперечив Думбрайт не зовсім упевнено. Він уже зрозумів, що радість його трохи передчасна, і, виходячи на герць з таким супротивником, як Нунке, треба озброїтись якнайкраще. А щоб добрати таку зброю, потрібен час.

- Що ж ви пропонуєте? - запитав він примирливо.

- Не топити один одного... Шукати винуватця...

- Гм...

- Бо ми можемо втопити і себе, і школу.

- З чого ж ви пропонуєте Почати?

- З співставлення подій.

- Тобто?

- Проглянемо щоденник школи за листопад минулого року. Якщо трапилось щось таке, що могло б зацікавити агента...

- Розумію. Хочете спочатку перевірити свою версію? Що ж, я не від того.

Нунке підійшов до сейфа, відкрив його і витягнув прошнурований зошит з сургучними печатками на кінцях шворочок. На обкладинці англійською мовою значилося: "Листопад 1946 року".

- Чому англійською мовою?-причепливо запитав Думбрайт.

- У цей час школа вже була підпорядкована Нью-Йорку, а керували нею фактично ви.

- Але ж не я знайшов і привіз до Іспанії групу Про-топопова!

- Знайшов її я, а наказ про відправку дали Хейендоп-фу ви. В Берліні, пам'ятаєте?

- Гаразд, не будемо покладатись на пам'ять, давайте читати щоденник.

Нунке і Думбрайт щільно зсунули крісла, схилились над розгорнутим щоденником і заглибилися в читання. Збоку здавалося, що сидять двоє друзів, захоплених цікавою книгою: крісла стоять впритул, голови майже торкаються одна одної.