Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

На цілому мопеді з усіх освітлювальних приладів працювали тільки бокові жовтенькі лампочки, що позначали повороти.

Від Анакени до Ханга Роа пролягає практично пряма дорога довжиною кілометрів дванадцять-тринадцять. Треба сказати, доволі непогана дорога. Звісно, якщо їхати по ній зі справними фарами.

Ми з чехом довго радилися й сперечалися, вирішуючи, як нам далі бути, в результаті чого прийняли рішення теліжитися до селища без світла. По-перше, очі вже трохи призвичаїлися до темряви, а по-друге, у нас просто не було іншого виходу.

Нас урятувало те, що ніч видалася ясною. В легкому місячному світлі дорога дійсно непогано проглядалась. Від’їхавши на кількасот метрів від Анакени, Ян обернувся до мене і гукнув:

- Усе буде пучком, чувак! Шлях прекрасно видно. За півгодини будемо вдома.

А потім впевнено піддав газу. Я хотів сказати у відповідь щось підбадьорливе, коли раптово відзначив, що… дорога зненацька обірвалася. Ну, цебто, вона не обірвалася, а просто завернула праворуч, а от ми продовжили нестися прямо. «Дирчик» почало трясти й колошматити, мов у гарячці, під колесо потрапив великий камінь, вибивши кермо з Янових рук, і ми, неначе двоє плавців на змаганні з синхронного плавання, одночасно задерши ходулі до неба, шугонули кудись у прерії. Мопед, прокотившись боком по траві, скоро заглох.

- Чувак, ти живий? - гукаю у темряву.

- Живий… живий… - бурчить щось у кущах по сусідству.

- Це добре, я теж живий. У тебе там усе нормально?

- Ні. По-моєму, я лежу на купі конячого лайна…

- Переживеш, - гигикнув я.

Обтрушуючись, ми повільно піднялися з трави. Побачивши один одного, голосно розреготалися. Затим я всівся назад у траву і стягнув з голови шолом. У вухах дзвеніло.

- Яне, подивись, - зненацька промовив я.

- Що там? - чех задер угору голову.

- Твої зорі… - пояснив я. - Зорі над островом Пасхи…

Якийсь час Ян стояв нерухомо, встромивши ніс у небо. Я розумів, що момент, можливо, не зовсім відповідний, проте… Ми ж заради цього сюди їхали…

Потому мій товариш голосно зітхнув і пішов шукати «дирчика» в траві.

На щастя, наш транспортний засіб зовсім не постраждав, вже за кілька хвилин ми повернулися на дорогу, тримаючи курс на Ханга Роа. Відтепер мопед повз уперед, наче п’яна черепаха. Розігнатися до 10 км/год вважалося просто космічною швидкістю.

Приблизно через годину якась машина нагнала нас ззаду. Ян мусив спинитися і ввімкнути сигнал повороту, аби хоч якось позначити нашу присутність на дорозі, інакше потужний позашляховик остров’ян міг спокійнісінько закатати нас у асфальт, не помітивши «дирчика» в повній темряві.

Совісний водій спинився коло нас і, зрозумівши, що не все гаразд у данському королівстві, співчутливо запитав:

- Хлопці, у вас усе гаразд?

- Все нормально, - відказав мій напарник. - Просто фара чомусь не працює, то ми й волочимося в темряві аж від Анакени.

- Зрозуміло. Я можу чимось допомогти?

- На жаль, ні. Дякуємо. Ви собі їдьте, ми вже якось дошкутильгаємо до Ханга Роа.

- О’кей, тоді бувайте!

Після того як ми проїхали центральну частину острова, машин, що їхали з нами в одному напрямку, побільшало - багато рапануйців поверталося зі своїх ферм додому.

Через п’ять хвилин поряд з нами загальмував ще один пікап. З кабіни висунулася допитлива рапануйська мордочка:

- Чуваки, у вас щось сталося? Допомога потрібна?

- Ні, дякуємо! - хором відповідали ми з Яном.

- А чого ви без світла їздите?

- Та оце, бачте, фара зламалася, доводиться їхати в темряві. Але ви не переживайте, ми самі впораємося.

Третій доброзичливець не забарився…

- Хлопці, привіт! Я ото їду, дивлюся, що то попереду за машинерія така в темряві ледве ворушиться. Ви чого це світло не вмикаєте, га?

- Та так, просто…

- Тю, не може бути! Якось це все дуже підозріло… У вас, мабуть, щось скоїлось. Давайте, я вам допоможу.

- Відчепіться!

- Що?

- Не треба нам допомагати! Дайте, блін, нормально доїхати до Ханга Роа!

Біля повороту на Маунґа Тангатоа нас настиг черговий «рятівник» - кучерява голова, меланезійський ніс-картоплина, засмаглі ручища. І те ж саме тупе запитання:

- А що це ви тут…

- А-а-а!!! Пішли всі в дупу!!!

У грудні 1862 року до берега острова Пасхи наблизилася перуанська флотилія з семи великих кораблів. За звичкою багато остров’ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх гостинно запросили на борт. Утім, цього разу в обмін на шматки яскравої тканини, ножі, дзеркальця та інший дріб’язок перуанці не стали вимагати печених курей, картоплі чи фруктів. Натомість довірливим остров’янам пропонувалося усього лиш намалювати на папері довільні символи, на що аборигени з радістю погодилися. Таким чином, самі того не відаючи, простосерді рапануйці попідписували контракти, відповідно до яких вони мали працювати на островах неподалік Перу, збираючи гуано [53]. Коли остров’яни, набравши повні жмені жалюгідних подарунків, захотіли повернутися на берег, їм ткнули під ніс щойно підписані контракти, а тоді зв’язали й кинули до трюму. Потому вісімдесят мисливців за людьми, озброївшись до зубів, висадились на острові й розкидали на березі яскраві прикраси, одяг та різне дрібне причандалля. Спокуса була надто великою, і багато аборигенів, що зібрались на скелях довкола затоки, почали несміливо підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців хапали, в’язали і кидали у човни, а тих, хто намагався тікати, ховаючись у скелі чи стрибаючи в море, безжально розстрілювали. Коли останній човен, навантажений скрученими тілами, мав відпливати, офіцер, що очолював цей рейд, помітив двох людей, які ховалися в печері. Не змігши примусити їх вийти, він застрелив обох.