Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

- Нате, пригощайтесь, - по-товариськи мовив хлопець.

Попервах я дещо загаявся, через що зміг проковтнути лиш кілька останніх краплин, що скапували через шпарку, і зовсім нічого не відчув: усе молочко витекло на пісок. Але, наступного разу я вже тримався напоготові, вихопивши кокос з-під рук аборигена, щойно на плоді з’явилася тріщина від удару ножем. Незважаючи на спеку, молочко було прохолодним і дуже солодким на смак. Наступний розщеплений кокос потрапив до Янових рук, і лиш тоді остров’янин розколов плід для себе.

- Як тебе звати? - спитав я, облизуючись.

- Мокомае. А тебе?

- Я - Макс, а оце мій товариш, Ян.

- Звідки ви?

- Я з України, Ян зі Швеції.

- Круто… А я тут живу, - сьорбаючи кокосове молоко, проказав Мокомае. - На Рапа Нуї.

- Це теж круто, - замріяно прогугносив я. - Чим ти займаєшся?

- Танцюю полінезійські танці. Власне, я сам - хореограф, але заодно ще й виступаю. Разом з дівчатами. Це круто. Сьогодні ввечері у мене концерт у барі на авеню Текена. Приходьте, я проведу вас без квитків. Буде багато хорошого пійла і неслухняних дівчисьок…

- Ми прийдемо, - запевнив його я. - Ми обов’язково до тебе навідаємось.

- А ще у мене є тату-салон… - ніби між іншим доказав остров’янин.

Розправившись з кокосами, Мокомае спитав, чи ми, бува, не хочемо ще. І я, і Ян заперечно замахали головами. Не знаю як чех, але я відчував, що з мене досить, позаяк всередині все аж злипалося від солодкого мов мед кокосового соку. Після того наш новий знайомий скупався в затоці і налаштувався повертатися назад у Ханга Роа.

- Приїжджайте сьогодні ввечері на хулу [52], - нагадав наостанок абориген.

Я ще раз запевнив його, що ми обов’язково прийдемо.

Втім, на превеликий жаль, нам не вдалося скористатися запрошенням Мокомае. Того вечора по дорозі назад до Ханга Роа нас підстерігала чергова дорожня пригода…

В одній зі своїх книг Любко Дереш написав, що не любить творів, де є посилання на відомі анекдоти. Не любить тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються загадкою, а відтак втрачається їхній перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, краще завжди розповідати її повністю. Так ось, слухайте:

«Чоловік зібрався на рибалку. Прийшов він, значить, до річки і вмостився на своєму улюбленому місці, на березі лиману, закритого з усіх боків стіною очерету. Щойно він закинув вудилище, як десь здалеку з-за комишів донеслося істеричне: «Та пішли ви всі в дупу!». Рибалка прислухався, але нічого більше не почув. Відтак він заспокоївся, втупившись у нерухомий поплавок.

Зненацька над водою розбірливо пролунало вдруге:

- Та пішли ви всі в дупу!!

Цього разу репетували вже ближче, голос видавався вкрай розпачливим. Рибалка переполошився, зміркувавши, що там, либонь, недобре щось коїться. Видно, лупцюють там когось. По-дорослому.

За хвилину чи дві вигук повторився:

- Та пішли ви всі в дупу!!!

На цей раз горлали зовсім поряд, через що рибалка страшенно перелякався і, покинувши вудилище, зірвався на рівні ноги. Він уже готувався ушиватись геть, коли це раптом помітив самотнього дідуся, котрий неспішно випливав із-за очерету у маленькому човні, незграбно махаючи короткими веслами.

- Слухайте, діду, а чого ви на веслах гребете? У вас же мотор є.

- А-а-а! Пішли ви всі в ду-у-у-пу!!!».

…Ми з чехом засиділися в Анакенській бухті допізна.

Сонце давно закотилося за скелі, що обступають Анакену із заходу. На чистому безхмарному небі повільно загусала темрява, вичавлюючи з себе перші цятки безпристрасних зір. Я сидів на ще теплому піску і розмірковував про те, що, мабуть, недарма тут колись селилися королі. Анакена виявилась справжнім райським куточком - нерухоме плесо океану, безлюдний піщаний пляж, пальми, зорі… Мені страшенно не хотілося їхати назад до Cabaсas Hinariru. Втім, накупавшись, ми з Яном відчули страшенний голод, а тому за годину після заходу сонця вирішили повертатися.

Поки обтиралися рушниками, переодягалися і збирали речі, надворі повністю стемніло. Через кілька хвилин, пробравшись у повній темряві через пальмовий гай, ми зрештою підійшли до мопеда, неспішно надягли на голови шоломи, затим Ян завів двигун і…

- Слухай, чувак, - розгублено промимрив чех, - а у нас не працює фара…

- Яка? - спитав я, так наче у мопеда було дві чи більше фар.

- Ота, що має, бляха, світити нам на дорогу.

- А-а… І чому вона не працює?

- Звідки я знаю, чому? - мій товариш смикав туди-сюди вимикач, але світло так і не з’являлося.