Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

В одному місці з води чорнів високий уламок дерев'яного стовбура, що його колись викинуло сюди море. Лис повернув до того стовбура.

Тим часом вода прибувала безупинно. Часом лисові доводилося спливати і плисти. Та з нього був поганий плавець. Він крутився, кидався на всі боки і відшукував мілизну.

Нарешті він добрався до дерев'яного стовбура і хутенько видрався на нього.

Матроси були кроків за двісті від берега. На косі вже хвилювалося море. Все частіш хвилі доплигували людям до пояса.

Зовсім близько було до берега, коли Арсенько провалився в яму аж до підборіддя. Данило, стоячи по пояс у воді, простягнув йому рушницю. Схопившись руками за ствол, матрос виліз із ями.

— Чи не доведеться нам плисти? — спитав він.

Та плисти не довелося. Ще кілька кроків, і грунт пішов угору. Стало мілішати. За якихось десять хвилин вони були на острові. Роззулися й виливали з чобіт воду. Викручували білизну.

Обидва відчували холод. Сильний вітер пронизував крізь мокрий одяг.

Треба було поспішати на пароплав. Вони вийшли на високий горб. Відсіля відкривався величний краєвид розбурханого моря. Шалений шторм хвилював морські води до самого обрію. Спінені вали, завдовжки з півкілометра, заввишки як пароплав, котилися перед ними.

Це схвильоване море було пустельне. Ба, ні! Вдалині між хвилями чорніла труба і випиналися вгору, наче дві дротинки, щогли пароплава.

Що за пароплав? Відкіля?

— А де наш «Сміливий звіробій»? — спитав Данило. Так звався їхній пароплав.

Вони дивилися в той бік, де під берегом мав бути їхній пароплав.

Але там на хвилях жодної згадки не залишилось про нього.

— Наш? — перепитав Арсенько. — Наш «Сміливий звіробій» онде!

I він показав на той пароплав, що далеко в морі боровся із штормом. Пароплав одійшов від острова. Перемагаючи хвилі, він ішов туди, де на обрії небо ховалося за морем. Двоє матросів були залишені напризволяще на незнайомому березі невідомого острова.

Очі матросів не відривалися від пароплава, що зникав за обрієм. А він віддалявся все більше й більше.

Нарешті пароплав зник у тумані, що густою стіною знявся над розбурханим морем.

Туга стиснула серця обом товаришам.

— Ну! — глянув Данило у вічі Арсенькові.

— От тобі й ну! — Арсенько опустився й сів на камінь.

— Звичайно, на нас не чекали, — сказав він. — Який капітан одважиться в такий шторм біля берега стояти? Ще й вітер з моря. А такий штормище враз із якоря зірве й об берег пароплав розіб'є.

Щоб зігрітись, вирішили пройтися вздовж берега. В обох була таємна сподіванка, що товариші з пароплава щось їм залишили.

Пішли поволі, бо були досить стомлені. Йшли, розмовляючи, як доведеться їм сьогодні спати.

На березі, що ним вони йшли, лежало чимало уламків та стовбурів дерев. Це був плавник. Його повикидали сюди морські хвилі. Цей плавник поприносило море від гирла сибірських річок. Частина цього дерева була дуже стара і добре висохла.

Арсенько постукав прикладом рушниці по дереву й сказав:

— Це нам пригодиться. Коли б сірники наші висохли, спробуємо вогнище розкласти.

Данило поклав свої сірники за пазуху, сподіваючись теплом свого тіла прогнати з них вогкість.

Вони наблизилися до того місця, де кілька годин тому висідали з іншими товаришами на берег.

На чималій віддалі від берега, схилившись набік, лежав маленький човен.

Почуття бадьорості охопило матросів, коли вони опинились біли човна. Особливо до вподоби припали їм ті речі, які знайшлися в човні. Під шматком брезенту лежали — хутряний спальний мішок, скринька з патронами, сірники, консерви, шоколад, хліб, масло та сокира. Тут же була записка, підписана капітаном.

Записка була такого змісту:

«Залишаємо вам човен і все потрібне. Через шторм «Сміливий звіробій» відійде далі від берегів цього невідомого острова. Після шторму заберемо вас відсіля».

Арсенько вголос прочитав записку. Данило стояв над човном, тримаючи однією рукою рушницю, а другою сокиру, і слухав уважно. Коли ж Арсенько скінчив читати, Данило спитав:

— А що як не повернеться?

— Хто не повернеться?

— «Сміливий звіробій».

— Чого ж він не повернеться? — дивувався Арсенько.

Але Данило повчальним тоном пояснював йому:

— А глянь на море… Штормище який. Хіба важко малій посудині загинути?

— На плечах у тебе погана посудина! — сердився Арсенько. — Чого б журитися? Скільки штормів «Сміливий звіробій» витримував, а тепер не витримає? Таке розказуєш!