Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

— Де Мамаюк? — питали ескімоси Анку.

На це питання Анка лише загадково посміхнулась і не відповідала.

Тим часом надійшло літо. Сонце кружляло по небу навколо острова і навіть на ніч не ховалось за обрій. Стояв полярний день.

На горбах острова танули сніги й виступав новий мох та подекуди травичка. В морі послабішала крига. У величезних прогалинах чистої води з'явилось багато морського звіра.

Криголам усе ще стояв біля острова. Люди з криголама вивозили вантажі на берег.

Навалук розповідала Овайюаковi:

— На березі будують нові яранги. Це дуже великі яранги. Вони всі з товстого дерева. Дах укривають тонкими, але дуже твердими шкурами, що їх називають бляхою. Дерево збивають гострими і твердими кістками, що їх називають цвяхами. У вікна вставляють прозорі крижинки, їх можна помацати, але вони невидимі, як повітря. Ці крижинки не тануть навіть на вогні. Їх називають склом.

— Навалук, я хочу піти до тих яранг, — попросив сліпий.

Дівчинка повела його на берег, де чулись голоси багатьох людей, цюкання сокир і вищання пилок.

Овайюак навпомацки обійшов першу ярангу, до якої його підвела поводатарка.

Він гладив руками дерев'яні стовпи, дошки, залізні клямки, скло.

Люди, що ставили ті будинки, дали сліпому помацати сокири, пилки та свердла.

Овайюак ходив, спираючись на свій спис. Він узяв рукою гострий кінчик свердла і сказав:

— Коли б моєму списові такий наконечник, жоден морж, жоден ведмідь не мали б порятунку. І коли б мені очі! Адже сили в моїх руках вистачить.

У руки йому попався залізний прут, і, щоб показати свою силу, він зламав його.

— Яка велика сила у цього сліпого! — промовили в гурті.

— Що буде в цих ярангах? — спитав Овайюак.

В цей час підійшла Анка і відповіла йому:

— В одній буде факторія. Там за хутра, шкури і сало звірів можна буде виміняти рушниці, одежу, ножі, харч. У другій буде школа. Там будуть учити дітей. У третій ми влаштуємо лікарню. Там будуть лікувати хворих та поранених. А що буде в четвертій, дізнаєтесь тоді, коли побачите світло серед ночі. Вежа та, що будується біля четвертої яранги, дасть те світло.

— Мені здається, — промовив Овайюак, — що старий Ілавірнік помиляється. Крила рожевої чайки, здається, принесли нещастя лише мені. Я сліпий ї мушу вмерти.

— Ні, брате! Ти не вмреш, — сказала Навалук.

Найбільшу увагу ескімосів привернула вежа. Високим шпилем здіймалась вона над горбом. Зверху на вежі були начіплені бляшані крила. Коли дув вітер, вони починали крутитись.

Будівництво яранг та цієї вежі забрало чимало часу. Вже сонце почало заходити. Вже байдарка-криголам залишила острів. Вже посилювались морози. Починалася зима. Одного дня над морем знов зустрілись Овайюак, Навалук та Ілавірнік. Знов старий дід почав намовляти Овайюака померти. Знов Навалук боронила брата.

І так само, як навесні, їхню розмову перервало якесь гудіння.

— Певно, наближаються нарти, що бігають самі, — обізвалася Навалук і стала шукати очнма на кризі аеросани. Але скільки не дивилась, нічого не знаходила.

А гудіння посилювалось, голоснішало.

Ілавірнік теж нічого не побачив на кризі. Але він звернув увагу на обличчя сліпого. Овайюак підвів голову вгору й наче вдивлявся в небо.

Старий ескімос і дівчина теж глянули в небо. Високо у повітрі вони побачили…

Вони не знали, як назвати те, що бачили. Ніколи так не дивувалась Навалук. Ніколи так не лаявся Ілавірнік.

— Сестро, чому ти мовчиш? — промовив Овайюак.

Він хотів, щоб Навалук розповіла йому, що вона бачить.

— Високо у повітрі, — почала дівчина, — летить птах. Це бринить його голос. Проти цього птаха чайки — наче миші проти ведмедя. Це птах над птахами. Він іще не зробив жодного помаху крилами, але з надзвичайною швидкістю наближається до острова. Він наблизився до берега. Здіймається ще вище. Кружляє над островом. З яранг вибігають люди. З прапором вийшла Анка. Вона наче зустрічає цього птаха помахом прапора. Перед птахом злякано розлітаються кайри і чайки.

— Скільки горя! Скільки біди! — репетував Ілавірнік.

Стиснувши руками голову, він побіг берегом геть од яранг. Він наче хотів заховатись од велетенського птаха.

А птах усе гудів.

Навалук продовжувала оповідати:

— Птах знижується. Ще одне коло. Ось він тиркнувся землі. Пробіг, повернув до Анки й зупинився. О брате, з цього птаха сходять люди. Цей великий птах возить людей.