Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

Навколо панувала тиша і не ворушилось навіть повітря.

Від морозу, здавалось, захололо не лише повітря, а й вітер.

Та ось край обрію черкнуло червоне коло, і перші сонячні промені лягли на кригу. В очі блиснуло сніговим сріблом і позолотою.

— Сонце прийшло! — вигукнув старий Ілавірнік і звів над головою руки.

Увесь натовп зробив те саме. Вони вітали сонце.

— Хто там їде? — лякливо гукнув хтось серед натовпу. Всі обернулись. Маленька Навалук показувала пальцем на південь.

На сніговому покривалі крижаного поля, наближаючись до острова, від суходолу рухалась чорна пляма. То людина їхала нартами, запряженими собаками. Всі ескімоси зрозуміли, що та людина перейшла через крижаний потік.

Натовп забув про сонце і схвильовано, з неймовірною увагою слідкував за нартами.

Сонце, що показалось лише на хвилину, вже сховалось. Незабаром нарти наблизились до самого берега.

— Це дівчина! — крикнув гострозорий молодець Овайюак. I саме в цей момент назустріч нартам з-під крижаної скелі вискочив величезний білий ведмідь.

Мамаюк не ходила зустрічати сонце. Зморена голодом, вона ледве пересувала ноги. В глибині яранги нерухомо лежали її батьки.

Голод одібрав їм силу, і без допомоги дочки вони не могли б навіть звестись на ноги.

Важка полярна ніч минала, та жителі цієї яранги вже не сподівались вижити. Останні дні Мамаюк варила юшку з шкіри нерпи. Але юшка та була майже неспоживна.

Сьогоднішнього ранку дівчина вийшла з яранги. Вона з відчаєм шукала чогось їстівного. Коли сьогодні не вдасться нагодувати батьків, вони помруть.

Враз вона почула, як залопотіли пташині крила. Ту ж мить на сніговий горбок поруч яранги знизився птах. То була розкішна рожева чайка — рідкісний і жаданий птах Півночі. Кінчики її білих, як сніг, крил вилискували рожевими фарбами. Чорний дзьобик час од часу розпорошував сніг.

Напруживши останні сили, Мамаюк підняла лук і пустила стрілу з кістяним наконечником. Чайка тріпонула крилами і впала на сніг.

Зраділа дівчина підбігла до своєї здобичі. Вона вже знала, що сьогодні її батьки не помруть.

Мамаюк розділила здобич на три частини: дві більші віднесла у ярангу батькам, а меншу та крила рожевої чайки залишила собі.

З цими крилами пішла вона на горб, де люди зустрічали сонце.

Але сонця вона вже не застала: воно світило лише кілька хвилин. Тоді Мамаюк стала дивитися разом з іншими ескімосами на кригу, де зустрілись незнайома дівчина й ведмідь.

Було страшно. Собачки, впряжені в нарти, зупинились i почали гавкати. Величезний ведмідь великими стрибками біг до них.

Мамаюк бачила, як незнайома дівчина зіскочила з нарт і підняла рушницю. Блиснув вогник. До ескімосів долетіли звуки пострілу й передсмертний рев ведмедя. Ще голосніше загавкали собаки і люто кинулись на звіра, що повалився грудьми на кригу.

Проте дівчина одкликала їх, і вони вихором винесли нарти на горб, де стояв натовп, здивований і настрашений відвагою незнайомки…

— Привіт вам, люди острова! — сказала вона, ступивши на сніг.

Її мова була чудна, але зрозуміла ескімосам. Вона була одягнена в хутра майже так, як одягаються вони. Обличчя її було подібне до облич їхніх дочок.

— Візьміть мою мисливську здобич, — показала вона на ведмедя, — і хай буде між нами дружба.

Щасливими очима глянули вниз зголоднілі люди. Наперед протиснулась Мамаюк і простягла гості крила рожевої чайки.

— О люди! — з жахом крикнув старий Ілавірнік, побачивши подарунок Мамаюк. — Нещастя! Нам заповіли діди, що крила рожевої чайки принесуть загибель нашому острову.

Запанувала глибока тиша.

Почувши слова Ілавірніка, незнайомка підвела на старого очі і промовила:

— Дідусю, не кажи нісенітниць!

А потім звернулася до Мамаюк:

— З великою подякою приймаю я твій подарунок. Моє ім'я — Анка, що значить дівчина з моря. А як звати тебе?

— Мамаюк, — тихо відповіла злякана Ілавірніком ескімоска.

Анка ще раз сказала, щоб ескімоси взяли білого ведмедя. Четверо мисливців нерішуче спустились на кригу, де лежав звір. Після слів ІлавірнІка вони боялися цієї дівчини. Коли б не голод в ярангах, вони б не одважились прийняти подарунок невідомої. Решта ескімосів залишились непорушними.

Лише стрункий Овайюак сміливо наблизився до Анки і сказав:

— О дівчино моря, звідки й куди лежить твій шлях? Чого завітала до нас на острів?

— Я чукчанка, — відповіла дівчина.