Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

Незабаром дівчинка і старий ескімос помітили вдалині на кризі якусь істоту, що швидко наближалась до острова. Вона блищала на сонці і мчала по кризі, обминаючи тороси. Ген-ген поза тією істотою посеред протоки чорнів натовп якихось інших істот. їх зібралось там сила. Вони теж поспішали до острова.

— Що ви бачите? — спитав сліпий.

— О горе! — загукав старий. — Із суходолу йде наша загибель.

Крикнувши це, Ілавірнік кинувся навтіки, залишивши сліпого й Навалук.

— Брате, — промовила дівчинка, — страшний звір наближається до острова. Що будемо робити?

— Оборонятись! — відповів сліпий. — Дай мені мій спис. А сама тікай, сховайся.

— Ні, брате, я не залишу тебе самого. Бери спис, а я візьму лук.

Дівчинка подала братові спис з наконечником із моржевого ікла, а сама, взявши лук, сіла біля братових ніг. Вона уважно стежила за тим, що робилось на кризі, і розповідала про все Овайюакові.

— Наші мисливці тікають. Вони залишили свою здобич на кризі і біжать до острова. Звір наближається. Який він чудний! Він нагадує мені велетенські нарти. Нарти, що біжать самі, без собак.

Дівчина замовкла. Вона звела очі на обличчя сліпого. Овайюак наморщив чоло, наче щось пригадував.

— Навалук, ти пам'ятаєш, що говорила та дівчина Анка? Вона казала про нарти, що прибіжать на острів без собак. Може, це не звір, а справді ті нарти.

Навалук мовчала й пильно дивилась, що діється на кризі. Лише пізніше знов вона почала розповідати.

— Твоя правда, Овайюак. Звір наздогнав двох мисливців. Вони упали на кригу, і звір зупинився. З цього звіра вийшла людина й підвела мисливців. Це не звір, а справді нарти, що біжать без собак. Вже інші мисливці зрозуміли це і перестали тікати.

Навалук знов помовчала. Сліпий чекав, коли вона продовжуватиме оповідання.

— Але ті чорні звірі, що йдуть із суходолу, то справжні ж звірі. Їх багато. У них чотири ноги, а на голові роги, такі самі, як висять в Ілавірніковій яранзі. А за ними йдуть люди.

— Сестро, то, мабуть, звірі, що звуться оленями, — відказав сліпий. — Мені розповідав дід, що на суходолі є такі звірі, як ти розказуєш. Вони їдять мох. Люди пасуть їх. З їх хутра роблять одяг і взуття. Їхнє м'ясо їдять. Їхнє молоко п'ють. Їх запрягають у нарти замість собак. Щасливий той, хто має багато оленів.

В глибині острова, поміж горбами, паслись олені. Міцно б'ючи копитами, викопували вони з-під снігу мох.

Чукчі-пастухи доглядали їх. Кілька ескімосів пристали до чукчів і навчались ходити за оленями.

На тому самому горбі, як і вчора, сидів Овайюак. Сестра не залишила сліпого. Вона розповідала йому про події останнього дня.

— На нартах, що бігають без собак і ричать, наче звір, приїхала Анка — дівчина моря. Ті нарти називаються аеросани. Вона сказала, що олені будуть наші. Їх прислали нам люди, що носять червоні зорі на грудях і шапках. У нартах вона привезла рушниці, щоб з них стріляти моржів, нерп і ведмедів. Ти чуєш постріли? То наші мисливці вчаться стріляти з рушниць. Але раді — не всі. Старий Ілавірнік ходить похмурий І віщує всім біду. Та ось він іде сюди. Овайюак, я боюсь його. Скажи, щоб він іщов геть.

До них наблизився Ілавірнік. Похмуро дивився він навкруги. З люттю в голосі закричав він Овайюакові:

— Чому ти ще не вмер? Чому Навалук не задушила тебе ременем? Ти збільшуєш нещастя, що їх віщували крила рожевої чайки.

— Я не задушу Овайюака. Він буде жити. Я буду його годувати, — відповіла Навалук, заступивши брата.

— У-у, нікчемне дівча. Я примушу тебе виконати твій обов'язок!

Ілавірнік стиснув дівчинці руки.

— О Овайюак, скажи йому йти геть! — закричала дівчина.

Сліпий мовчав. Він думав, чи слід йому жити, коли він не може працювати. Адже він тягар для всіх, особливо для любої сестри.

Та враз Ілавірнік випустив руки Навалук і скулився, наче побитий пес.

На горб сходила Анка. Ілавірнік, побачивши її, почав одходити далі від дівчини і сліпого.

— Овайюак, — звернулась до брата Навалук, — з моря до нашого острова підходить велика байдарка. Вона йде просто через кригу. Ця байдарка така велика, що всі наші байдарки з моржевих шкур вмістяться в ній. Великий димар здіймається над байдаркою. З того димаря йде вгору чорна туча диму. Під байдаркою ламається крига і наче тоне в глибині моря.

— Ця байдарка, — промовила Анка, — зветься криголам.

А потім, здивована нерухомістю Овайюака, спитала:

— Що з тобою, чого ти мовчиш?

— Він сліпий, — відповіла Навалук.