Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

На цей час до яранги зайшло троє людей. Двоє з них були сусід Багай та сусідка Ерпин. Третій — низенький дідок, його Тайо не знав, зате того старого пізнала Анка. То був головний шаман [2] Шаман — знахар. на їхньому березі. Той шаман брехав чукчам, ніби він все може робити і все знає. Він запевняв, що коли йому заплатять, то він вилікує всякого хворого. Стверджував, ніби знає такі слова, які допомагають щасливому полюванню. Це був безсовісний брехун, що любив добре попоїсти і не любив працювати.

— Ми довідались, що ваша мати хвора, — звернулась до дітей Ерпин.

— І я покликав найстаршого шамана. Він вилікує її, — так сказав Багай.

— Не треба шамана! — крикнула Анка. — Він не вміє лікувати. Я побіжу до школи. Там є лікар… Покличу його.

— Не можна кликати лікаря! — захвилювався шаман. Він знав, що лікар прожене його геть звідсіля.

— Не можна кликати лікаря! — запищала Ерпин.

— Не можна кликати лікаря! — загудів Багай.

Вони обоє над усе вірили в шамана.

— А я вам кажу, що зараз покличу лікаря, — сказала Анка і хотіла вийти з яранги.

— Не пускайте її! — закричав шаман.

Багай і Ерпин кинулись до Анки і схдпили її за руки. Їм на допомогу підскочив шаман. Дівчина рвалась із рук, але її подужали троє дорослих людей.

Негідники зв'язали дівчині руки й ноги та поклали її в кутку яранги.

Тайо, боячись, щоб не зв'язали і його, заховався в кутку під шкурами нерп.

Зв'язавши Анку, шаман пішов до хворої. Він оглядав її недовго, але шепотів багато незрозумілих слів. А що Багай та Ерпин тих слів не розуміли, то вони почували до шамана велику пошану…

Коли шаман оглянув хвору, він сказав:

— Коли опівночі їй не стане краще, то треба буде винести немовля на мороз. І нехай лежить на морозі до ранку. Тоді хвороба перейде в немовля, і хворій стане легше. Коли немовля не замерзне, то хвора вичуняє. Інакше вмре.

Як почули Анка й Тайо шаманові слова — защеміло серце в них. Захвилювались. Вони дуже любили маленьку сестричку.

Після того Багай з шаманом пішли з яранги. Вони пішли до Багая і мали повернутись лише опівночі. Біля хворої лишилася Ерпин.

Тайо осмілився, виліз з-під шкур і підійшов до Анки.

— Сестро, що робити? — тихенько спитав хлопчик.

— Дай мені паперу й олівець, — прошепотіла дівчинка.

Ерпин поралася біля хворої, що лежала за завіскою з тюленячих шкір. Вона не бачила, як Тайо приніс Анці папір і олівець. Але руки дівчини були зв'язані. Вона взяла олівець у рот. Тайо підніс їй папір. Анка перевернулась на живіт і, тримаючи зубами олівець, почала писати. Світла каганця було замало. Насилу написала такі слова: «Нещастя шаман вбиває сестру лікаря Анка». В цей час за завіскою заворушилася Ерпин. Вона йшла до них. Анка випустила з рота олівець і лягла на папір. Тайо притулився до стіни.

До них підійшла Ерпин.

— Тайо, — гукнула стара на хлопця, — де ти пропадаєш? Візьми немовля і посидь з ним. Тим часом я доглядатиму вашу матір.

Тайо пройшов до матері. Вона лежала нерухомо. Лише чути було її важке дихання. Хлопчик взяв немовля і пішов у той куток, де лежала зв'язана сестра.

Ерпин повернулась назад до хворої.

— Тайо, — прошепотіла Анка, — візьми цей папірець і біжи до школи. Там даси його вчителеві. Скажи, щоб негайно прийшов лікар. Візьми з собою наших собак, і ти не боятимешся бігти.

Страшно стало Тайо. Такому малому вночі бігти так далеко! Але згадав, що шаман смертю загрожує маленькій сестричці. Мама теж може померти. Стиснув зуби, подумав і сказав:

— Давай, я побіжу, хоч мені й страшно.

Обережно поклав біля Анки немовля, затиснув папір в руці і нечутно вийшов з яранги.

Надворі все огортала ніч. Високо в небі роїлися золоті зорі. В темряві зникали вкриті снігом простори пустинної тундри. Обличчя й руки холодив мороз.

Запорпавшись у сніг, лежали собаки. Часом якась спросоння вищала. Тайо поволі, не здіймаючи галасу, попідіймав своїх чотириногих підручних.

Минуло небагато часу, і хлопчик з собаками зник у темряві. Яранга залишилась далеко. Хрумтів сніг. Оточивши Тайо колом, бігли пси. Як вірні охоронці, вони готові були кинутись йому на допомогу.

В темряві лише зорі світили хлопчикові. Під ногами білів сніг. Та він певен — дорогу до школи знайде. Поспішаючи, швидко ступав хутряними чобітками по твердій сніговій корі.

Довго йшов Тайо. Часом глибоко провалювався в сніг. У темряві не бачив жодної будівлі. Часом мигтіла турботна думка: «Чи так, як треба, я йду?»