Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

— Ах, ти ж! — крикнув Ган і хотів підвестись, щоб ударити хореєм собаку.

Та Волохан лише грізно загарчав і клацнув зубами.

Ган злякався і почав кричати:

— Рятуйте! Рятуйте!

Прибігли Тико, Умк і Панай.

Вони побачили, як Волохан взяв у зуби хорей і подався геть. Відніс хорей і кинув. А тоді повернувся назад. Ган уже скочив на ноги і крикнув Умкові:

— У вас звірі, а не собаки!

Волохан підійшов до Гана і грізно загарчав. Той враз стих і сховався за Панай. Пес підійшов до побитого оленя і ніжно його лизнув.

Минуло кілька років. Тико став міцним хлопцем. На підборідді в Умка виросла борода. Ще більше постаріла Панай. Тепер Тико мав своїх сім собак і допомагав Умкові полювати.

Серед тих собак вирізнявся своїм зростом великий Волохан. У запряжці він вів за собою інших собак, бо був найсильніший і краще за iнших умів вибирати шлях через тундру.

Стояв ясний морозний ранок. Зорі поблідли. Умк, Панай і Тико сподівались побачити сонце над обрієм: вже давно вони його не бачили, бо в тій місцевості, де вони жили, сонце взимку ховалося на цілий місяць.

— Тико, — сказав Умк, — запряжи собак та поїдь оглянь пастки на лисиць, а я загляну до Кам'яного горба.

— Добре, — відповів Тико. Він запріг собак і поїхав.

Ті пастки Умк порозставляв вздовж берега далеко одну від одної. Кожні три-чотири дні хтось iз братів їздив оглядати їх.

Цього разу Тико у першій же пастці знайшов лиса. Це був білий полярний лис. Звуть його песцем. Хутро його дуже легке, м'яке і тепле. З того хутра шиють коміри, шапки, шуби.

Песець був уже мертвий, Тико кинув його на нарти і поїхав далі до інших пасток.

З моря подув вітер. У тундрі закуріло сніжком. Вітер був не сильний, і Тико не турбувався. «Поїду, — думав він, — ще до Кам'яних горбів. Там зустріну Умка. А вже потім разом повернемо додому».

В його нартах лежали дві білі лисиці. Він гукнув на собак і наказав Волоханові повертати до Кам'яних горбів.

Кам'яні горби були далеко від моря. Там громадилися величезні скелі, серед яких любили ховатись лисиці. В тих скелях і поставив свої пастки Умк.

Тико був уже на півдорозі до Кам'яних горбів, коли раптом вітер подужчав, піднявши сніговий туман. Він збив з шляху собак.

«Пурга>, — з тривогою подумав Тико.

Навколо потемнішало.

Собаки пішли повільніше.

Було чути лише виття вітру. Хуртовина сліпила очі.

Хлопець не знав, що робити. Він не взяв з собою ні харчів, ні хутряного мішка, в якому можна переждати пургу, що могла затягтися на кілька день. Про те, шоб дістатися додому, не можна було й думати.

Вітер бив йому снігом у очі так, що не видно було навіть собак.

— Що ж робити? — спитав себе Тико і відповіді не знаходив.

А вітер скаженів, кружляв сніжними вихорами, засипав тундру…

Все повільніше йшли собаки… Нарти стали.

Собаки далі не йшли. Стривожений Тико зліз із нарт. Підійшов до собак. В коліна йому ткнув морду Волохан.

— Собачко моя, — сказав Тико і погладив рукою собаку. — Що будемо робити?

Волохан стиха загарчав.

Тико знов сів на нарти і гукнув:

— Волохане, рушай! Гайда! Гайда! А то снігом замете!

Волохан струснув кількох ледачих собак, що вже встигли лягти на сніг. Вони підвелись, і тоді всі собаки рушили туди, куди повів їх Волохан.

Тико ліг на нарти. Він поклався на собак. Хто знає, куди вони його завезуть. Може, зайдуть далеко в тундру, і тоді довго доведеться шукати домівки, а може, вийдуть на закрижаніле море. Вітер зламає кригу і понесе Тико в незнану далечінь. А може, довго кружлятимуть на одному місці, поки не пристануть… Тоді ляжуть у сніг і лежатимуть нерухомо, і вітер заноситиме їх снігом. Так можна й замерзнути.

Сніг танув на обличчі. Обмерзали брови. Собаки йшли і йшли.

Тико дрімав, лежачи на нартах.

Під ним лежали мертві лисиці, м'яким хутром гріючи йому руки.

Вітер не вщухав ані на хвилину. Собаки йшли поволі. Нарешті, стали.

— Що таке?

Тико зліз із нарт.

Кілька собак лягло в сніг. Волохан радо скавучав.

Нарти стояли перед якоюсь стіною. Тико глянув уважніше. Це була їхня хата.

Його зустріла старенька мати — Панай.

Він був вдома. Він грівся біля вогню, і мати давала йому їсти.

Але Умк того дня не повернувся додому з Кам'яного горба.

Тривожна думка непокоїла Тико i Панай.

— Де ж він? І що з ним?

Другу добу лютує хуртовина. Як і раніше, з моря дме ураганний вітер. Собаки поховались у сніг. Другу добу не знають спокою стурбовані відсутністю Умка його мати і брат.