Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

Данило нічого не відповів своєму товаришеві.

Вирішили лягти спати. Адже натомились, перемерзли та й виголодніли. Хутряний спальний мішок був один. Ухвалили кинути жеребок, кому першому лізти в мішок грітись Арсенько затиснув у одній руці відшліфований морем камінчик і витяг перед Данилом два кулаки.

— Коли вгадаєш, в якій руці камінчик, то ти перший спиш у мішку. Не вгадаєш — я.

— У правій, — сказав Данило.

— Вгадав, — і Арсенько розняв кулак.

На долоні лежав маленький камінчик. Перший у мішок мав лізти Данило.

Але раніш ніж спати, матроси добре попоїли.

Арсенько прокинувся. Розплющив очі. Він лежав у човні під брезентом. Було холодно. Він так замерз, що цокотів зубами.

Данило, заховавшись у хутряний мішок, розкошував у теплі.

Арсенько вирішив розбудити Данила, щоб помінятися місцями. Так і зробив.

Данило важко зітхнув, засміявся і виліз з мішка, кажучи:

— Неохота вилазити, але боюсь, що ти або замерзнеш, або поб'єш мене.

Арсенько справді підштовхував його кулаками, щоб швидше звільняв мішок.

Данило, сміючись, допоміг Арсенькові вскочити в мішок з головою і прикрив зверху брезентом.

Потім узяв рушницю і пішов вздовж берега.

Море не втихомирювалося. Величні вали темно-зеленої води з білими гребенями, наче верхів'я снігових гір, бігли від обрію. Хвилі ковтали одна одну і, набухнувши, розпухлими боками накочувались на берег. Море шипіло піною на береговому піску і шурхало мільйонами дрібних камінчиків. Вітер невтомно налітав з моря і, здавалося, хотів здути острів, як піщинку, у підводні глибини.

Матрос повернувся спиною до вітру і пішов по острову. Він намірявся оглянути горб, що здіймався недалеко берега поламаними скелями.

Вітер допомагав Данилові швидше йти. Раніш ніж вийти на горб, матрос оглянув біля скелі його підніжжя. Ці скелі були чималого розміру. Складалися вони з сірого каменя з білими прожилками. Розколини, слід спільної роботи води і морозу, вкривали ті скелі.

Обійшовши високий камінь, матрос побачив величезну розколину, що чорніла, наче паща того горба. Сміливо зазирнув у ту пащу. Він увійшов до глибокої печери. Ступив кілька кроків і став. Темрява заховувала, як далеко простяглась печера. Іти далі він не наважувався. Лаяв себе, що не захопив сухих сірників. Ті, що були з ним, ще не просохли після купання на косі.

З печери видніло сіре каміння та шматочок неба. Коли враз хтось затулив небо. В печері потемнішало. Між скелями з'явилась якась звірина.

На Данила напав дрож. Він злякався звіра, якого вперше побачив. Безперечно, то був білий ведмідь. Матросові ніколи раніш не доводилось зустрічати цього звіра на волі. Колись він бачив білого ведмедя в зоологічному саду, але там звір був за міцними ґратами залізної клітки. Тут ведмідь був на волі. Він нахабно й зацікавлено зазирав до печери. Данилові пригадались оповідання про лютість цих ведмедів. Швиденько схопив він із плеча рушницю. Тремтячими руками підніс її вгору і притиснув приклад до плеча. А нахаба-ведмідь витягував шию, засовуючи голову в печеру. Він нюхав повітря, наче намагався винюхати, що то за звірина у печері.

Гримнув постріл. Це сталося саме в той момент, коли ведмідь почав заходити в печеру. Данило натиснув пальцем на курок — і печера наповнилась гулом пострілу.

Ведмідь, зляканий блиском вогню, звуком пострілу, од несподіванки і страху присів на задні лапи. Данило був певен, що коли він ведмедя не вбив, то принаймні поранив. Але насправді куля пролетіла над головою звіра і вдарила в камінь, що стирчав за ведмедем.

Наш стрілець скоренько викинув порожній патрон, загнав новий і знов прицілився. Але ведмідь, не чекаючи другого пострілу, швиденько підхопився, повернувся і помчав геть від печери.

Данилова куля догнала ведмедя, але тільки поранила його. Кривавий слід позначив, куди побіг звір.

Матрос вискочив із печери. Його зір біг слідом за ведмедем. А білий велетень гнав на весь дух до моря.

Біг просто на човен, де спокійно спав Арсенько.

Схвильований Данило боявся стріляти. Два постріли були невдалі, а що, коли третій буде ще невдаліший і куля, замість влучити у волохатого бродягу, потрапить у човен і Арсенька? Така тривожна думка промайнула в голові Данила.

Він і собі побіг за ведмедем та голосно кричав: «Ге-ге!! Ге! Тікай!» Хотів тим криком більше наполохати звіра. Бурмило й справді заплигав, як кінь на галопі. Та саме коли підбігав до човна, із спального мішка показалася Арсенькова голова. Данилові здавалося, що серце йому з переляку луснуло, а під шапкою наїжилося волосся.