Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

«Подумає ведмідь на Арсенька: тюлень… цопне долонею ведмежою по голові — паляниця залишиться».

Підхопив Данило рушницю і вгору вистрілив, а Арсенько собі кричить:

— Ге-ге! Куди!?

Та обоє тим криком і пострілом наполохали звіра так, що він і про свою лють та силу забув. Повернувся і кинувся до бурхливого моря.

Тут Арсенько до своєї рушниці та собі стріляти у волохатого біляка. З першого ж пострілу вцілив…

Минуло два дні, як двоє матросів опинилися на невідомому острові. Вони залишили берег моря і перейшли жити до печери, яку надибав Данило між скелями. Печера була не глибока, але затишна. Вона захищала від вітру, снігу й дощу. Нарубавши сухого плавнику, матроси розпалили в печері чимале вогнище. Лежачи на розстеленому брезенті, товариші грілися, їли досхочу ведмежу печеню і вгадували, чи довго доведеться пробути на цім острові.

Шторм не втихав. Хто знає, куди вітром та хвилями занесло «Сміливий звіробій»? Важко вгадати, коли стихне цей вітер, що вчора змінив свій напрям із західного на північний.

Але Арсенько запевняв Данила:

— Навряд, щоб шторм був тривалий, коли вітер напрям міняє.

Данило у відповідь хмикнув і мрійливо сплюнув на вогнище.

— Та не плюйся! — сердився Арсенько. — От некультурна звичка.

— Я ж не в каюті, — обурився Данило.

— В тім-то й річ, що не в своїй каюті, а в кают-компанії. Я тут теж голос маю. Тепер це наша кают-компанія, — розводячи руками, показав на печеру Арсенько.

— Та годі. Не буду, — коротко відповів Данило і присунувся ближче до вогню. Обидва замовкли, слухаючи, як потріскували на вогнищі дрова.

Арсенько думав, що слід було б вискочити з печери і глянути на море. А може, на обрії завидніють щогли «Сміливого звіробоя»?

Несподівано Данило здригнувся. За ним моментально підвів голову Арсенько і глянув у вхід до печери.

З-поміж скель показалася голова якогось звіра. Це наче був невеликий вовк. Матроси схопилися за зброю. Але вовк радісно загавкав і сміливо зайшов до печери. То був собака.

Він підійшов до Данила. Той скочив на ноги.

— Не бійся! — сказав йому Арсенько і погладив собаку. Собака ластився до людей.

— Та це ж Куций! — зрадів Данило, обіймаючи собаку за голову.

Справді, це був безхвостий собака, добре знаний матросами. Він був улюбленець усього екіпажу «Сміливого звіробоя».

Матроси пригадали, як того дня, коли вперше побачили цей острів і спустили шлюпку, щоб з'їхати на берег, Куций відважно плигнув з палуби у шлюпку. Тоді його й перевезли на берег. Як же він залишився тут?

— Тебе, мій хороший, теж забули, — говорив Данило, обіймаючи собаку.

— Тепер ми втрьох, — сказав Арсенько, гладячи Куцого.

Але виявивши свою радість, Куций занепокоївся. Що тривожило його? Розумний собака благально дивився у вічі матросів, гавкав і наче запрошував їх вийти з печери.

— Він кличе нас кудись, — догадався Арсенько. — Ану, ходімо, — звернувся маленький матрос до свого високого товариша.

Схопивши рушниці, обидва вийшли з печери.

Данило за пояс засунув сокиру.

Слідом за Куцим вони пройшли поміж скель.

Перед ними відкривався краєвид схвильованого моря. Але тепер море починало потроху втихати.

Вітер спадав.

Матроси уважно оглядали обрій, та ніде не виднілося ніяких ознак пароплава. Натомість з півночі, гнані вітром, пливли невеликі білі крижини. І від вигляду тих крижин холоднішало в грудях матроських. Знали добре, що коли з півночі вітер нагонить багато криги, то не проб'ється крізь ту кригу до острова «Сміливий звіробій».

Але Куций не зважав на кригу. Він гавкнув двічі і пішов через горб в глиб острова. Товариші теж відвернулися від моря і поквапно подалися вслід за собакою.

Куди веде він їх? Що криється там, за горбами та невеликими, розритими струмками видолинками?

Данило робив великі кроки, а його коротконогий товариш швидко-швидко крокував за ним. А Куций все біг вперед і вперед.

Вони йшли довго. Не маючи годинника, вгадували час по втомі. Пройшли не менш як десять кілометрів, а Куций, проте, не спиняючись, біг вперед. Часом він лише повертав до них голову і коротенько гавкав, наче дивуючись, що вони від нього відстають.

Та ось собака вихором помчав униз з горба. Глянули вниз матроси і собі побігли.

Під горбом лежало два трупи. Труп ведмедя і труп людини. Таке було перше враження. Але це враження враз зникло, коли Куций загавкав і труп людини підвівся, обпираючись рукою об землю. То була жива людина.