Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

Охоче, із запалом узялись ми до праці. Йшлося насамперед про те, щоб спорудити легкий, міцний і разом з тим повороткий пліт, яким легко було б управляти. Маючи єдине знаряддя — мисливський ніж, ми не думали зрубувати дерева, та це, зрештою, і непотрібно було. Ми шукали обмерлих і сухих стовбурів, але таких, які ще стояли, бо ті, що лежали на землі, швидко зашивалися. Ми збирали будівельний матеріал поблизу струмка, в глибині острова, де ліс був найгустіший і звідки під час приливу нам вдалося без труднощів сплавляти струмочком менші стовбури до моря. Тут ми зробили свою «корабельню».

Коли ми зібрали достатній запас стовбурів, хлопці почали зносити ліани, породи яких вони чудово знали. Довге лико з цих рослин, яким ми зв'язували між собою стовбури, і в воді протягом довгого часу зберігало свою міцність, мов конопляні вірьовки.

Щоб пліт був міцніший, ми вирішили покласти стовбури в два шари — один на один, причому верхні стовбури мали лежати впоперек нижніх. Тоді постало питання — а чи не краще буде замість цих верхніх стовбурів пристосувати дошки з розбитого рятувального човна з «Доброї Надії», які я в свій час зібрав і зробив з них клітку для папуг?.

Але поки ми вирішили цю справу, сталися події, які мало не коштували нам життя і на довгі місяці затягнули від'їзд з острова.

Одної ночі я прокинувся від того, що Вагура поспішно відсував каміння, яке закривало вхід до моєї печери. Хлопці, як відомо, спали надворі у власному курені тут же поблизу.

— Що таке? — крикнув я, схоплюючись.

Хлопець був настільки переляканим, що видавив тільки якесь незрозуміле белькотіння.

— Де Арнак? — спитав я.

В той же час я відкидав каміння зсередини.

— Біля вогнища… — пробурмотів індієць.

Крізь швидко відкритий вхід задиханий Вагура вскочив у печеру. Раптом світло розірвало темряву надворі. Це Арнак роздув з-під попелу вогонь і, з гарячковою поспішністю кинувши на нього гілля, примчав не переводячи подиху до нас. Мов навіжений почав затикати вхід каменями. Я допоміг.

— Він! — застогнав Арнак.

— Хто? Ягуар?

— Так, пане.

Крізь щілини між каменями нам видно було тепер усю галявину біля печери, яскраво освітлену вогнищем.

— Як ви його помітили?

— Підкрався до нашого куреня. Ми крикнули; він повернув назад. Пішов у гущавину. Там сидить.

Я не чув їх крику, мабуть, міцно спав.

Відблиски вогнища спалахували ще якийсь час, але це тривало недовго. Поки світло не завмерло зовсім, я напружував погляд, намагаючись щось побачити поблизу. Дикі звірі не виходять на таке світло, тому я й не сподівався багато побачити, а якщо там справді був ягуар, то він причаївся десь у тіні кущів.

— А може, вам тільки привиділась тварюка? — напівжартома запитав я товаришів. — Чи бува не приснилося вам?

Вкрай обурені, хлопці рішуче заперечили:

— Ні, пане, він був! — запевнив Арнак.

— Я бачив його, бачив! — додав Вагура.

Тимчасом полум'я вогнища зовсім згасло, залишився тільки жар, усе навколо огорнула темрява ночі.

За хвилину Вагура, у якого був чудовий нюх, торкнув мене, шепчучи:

— Чуєш, пане?

Справді, я чув. Це був гострий запах, що час від часу долітав до нас разом з легеньким подихом вітерця. Такий запах властивий хижим звірям.

Незабаром усі сумніви розвіялись, коли ми побачили перед собою на галявині величезну продовгувату фігуру звіра. Виповз із темної стіни чагарника і посувався до клітки з папугами. Усі троє ми бачили його, це був не привид.

Раптом почувся сильний удар і гострий тріск ламаного дерева. Це під тяжкими лапами хижака розвалилася клітка. І в той же час перелякані папуги заверещали і залопотіли крилами.

— Розлетілась на тріски верхня палуба нашого плота, — сказав я з гіркою іронією.

Папуги верещали, мов навіжені. Мабуть, ягуар ловив їх і розривав. Ми чули їх передсмертні крики. Тільки деяким птахам вдалося вирватись. Ошелешені, кружляли в повітрі, важко лопотячи крилами. Сідали поблизу на вершинах дерев і там усе ще верещали. Хвилин за п'ятнадцять стало тихо. Вщух гармидер і біля решток клітки. Ми як тільки могли напружували зір, але нічого не було видно. Ягуар немовби зник.

Та ні, даремні надії! Раптом почувся тріск ламаного гілля і несамовитий від жаху не то вереск, не то свист. Ягуар добрався до ями з зайчиками. Скочив у неї, пробивши покриття з гілля, і ось зовсім спокійно розпочав різню серед наших гризунів. Ми добре чули все. Не поспішав. Жертви не могли втекти з ями. З добру хвилину доходив до нас розпачливий писк зайчиків, а також хрускіт кісток на зубах хижака разом з його цмоканням і часом муркотінням, не знати — задоволення чи люті.