Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Випалити — це теж робота на багато місяців. Думаю, що ми ще раз спробуємо на плоту. Що ти скажеш на це?

— Велика течія…

— Пліт збудуємо міцний і повороткий, а крім того, вистружемо троє добрих весел. Поставимо парус і вирушимо тільки тоді, коли вітер подує з півночі в сторону материка. Подолаємо сильну течію.

— Парус? — запитав індієць.

— Так, простий невеликий парус. У нас немає для цього полотна, але ж навколо щедра природа. Сплетемо собі з тонких ліан щільну стінку, яка буде міцна і легка, мов полотно. Вкриємо її широкими листками — і вийде парус хоч куди…

Мене сповнювала віра в успіх, і ця віра передалася й Арнакові. Переплисти протоку втрьох, з трьома веслами і з допомогою тимчасового паруса — справа, здавалося нам, здійсненна. Я не сумнівався, що незабаром ми залишимо острів. Вирішили негайно після збирання кукурудзи приступити до спорудження плота.

Коли ми добралися до південного узбережжя, була ще рано. До обіду лишалося багато часу. Хмарний, не дуже жаркий день дозволяв нам рухатися досить бадьоро. І ми пішли вздовж моря далі, на західну сторону острова, якої до того часу я зовсім не знав. Підтвердилися колишні розповіді хлопців: ми знайшли тут багато слідів черепах, які виходили вночі з моря на сушу. Це було якесь пасовисько черепах, особливо багате на висунутій у море косі. Всюди валялися панцирі цих тварин, яких застала смерть на суші.

— Шкаралуп немало, — зауважив я. — Гинули тут плазуни…

— Це його витівки, — пояснив Арнак. — Він любить жерти черепах.

— Ягуар?

— Так, пане.

— Невже справді ягуар з материка перепливає протоку, як ти мені казав раніше?

— Аякже!

— Незважаючи на течію?

— Він, мабуть, дужчий, ніж течія.

Ми перетрусили на березі гущавину, яка починалась одразу ж за морськими дюнами, і невдовзі знайшли черепаху. Середнього розміру, вона, мабуть, важила фунтів п'ятдесят. Ми перевернули її на спину, вбили і вирізали поміж панцирами м'ясо. Загорнувши в листя, ми поклали його в два кошики, які носили з собою на спині.

Перш ніж ми зібралися йти назад, Арнак зробив поблизу цікаве відкриття. Попередив мене застережливим окриком. Взявши лук напоготові, я побіг в його напрямі.

— Він! — шепнув індієць, вказуючи на землю.

На піску і в траві виднілися чітко відбиті сліди ягуара. Придивившись до них уважніше, я зрозумів тривогу Арнака. Сліди були свіжі. Хижак лютував тут ще сьогодні вранці. Не рухаючись з місця, ми окинули поглядом навколишні зарості.

— Тікаймо звідси, пане! — шепнув мені на ухо товариш.

Тривога відбивалася на його посірілому обличчі.

До берега моря було недалеко. Кільканадцять стрибків крізь колючу гущавину — і ми вже вирвалися із заростів на безпечніше місце. Тримаючись біля води, вирушили назад.

— Може, він спав десь близько від нас, — пояснив Арнак, шкіра якого знов набирала свого нормального коричньового кольору.

— Дуже можливо! — визнав я. — Добре б ми себе почували, якби ненароком розбудили його.

Я глянув на наші списи та луки, які, хоч і були зроблені недавно з найкращого дерева, а проте не являли собою достатньої зброї на такого могутнього звіра, як ягуар.

За кілька годин ми вже наближалися до знайомих околиць поблизу нашої печери. Коли ми проходили біля могили капітана, я звернув на. кілька десятків кроків, щоб дійти до того місця. Арнак, нічого не кажучи, йшов за мною. Могили я не знайшов. Дощі розрівняли землю, затираючи всякі сліди.

— Десь тут похований, — обізвався я до індійця, стежачи збоку за виразом його обличчя.

Арнак знав, про кого я кажу, бо не питав, хто похований. Але він не виявляв ні занепокоєння, ані збентеження.

— Довго ви з ним боролися? — спитав я його зненацька.

— Ні, пане, — відповів Арнак, спокійно дивлячись мені в очі.

Я вперше здивувався, почувши, як відважно говорить він правду.

— Коли ви на нього напали? — допитувався я, — Одразу ж, як вийшов з води?

— Ні.

— Розкажи мені, як це сталося.

Розповідь його була проста і приголомшлива.

Хвилі вирвали Арнака з тонучого судна. Тримаючись з останніх сил на поверхні води, незважаючи на бурю, він доплив до острова і ліг на піску. Минуло чимало часу, і він почув чиїсь кроки. Це був Вагура, якого теж хвилі викинули далеко на сушу. Разом поплентались далі. На краю заростів вони почули дивний тріск гілля. Підійшовши, опинилися лицем в лице з капітаном, який лежав на землі. Капітан був притомний, проте ледве рухався, немовби хтось поперебивав йому ноги. Побачивши індійців, він рвучко підвівся на лікті і потягнувся за пістолетом. Бачачи, що вони хочуть утекти, крикнув хрипким голосом, яким звик гримати до них на кораблі: «Арнак, до мене, собако!»