Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

Треба було швидко підживити вогонь сирішим деревом, щоб дим став густіший. Я оглянув підніжжя гори, де копались хлопці. Помітив їх, коли вони поволі піднімалися по схилу гори.

— Гей, швидше! — гукнув я.

Вони зовсім не прискорили ходи. Я крикнув ще раз. Тоді, здивований, помітив, що індійці не несли знизу дров, як я їм казав, а в руках у них були — чи, може, я недобачав? — були тільки луки і стріли. От неслухняні шмаркачі! Ну, заслужили ж вони прочухана і матимуть його!

Коли наблизились, мене здивував їх завзятий вираз обличчя.

Підійшли на кільканадцять кроків, зупинилися.

— Пане! — одізвався Арнак похмуро і з викликом, рішучим голосом. — Ми не хочемо, щоб був вогонь!

Мене ніби водою облило.

— Арнак, що ти говориш?.. То нас же не помітять!

— І не повинні помітити!

— Чи ти з глузду з'їхав?

— Ні, пане!.. Вогню не буде!

Я онімів. Запанувала мовчанка. Тільки тріск згасаючого вогнища порушував тишу. Я не розумів завзяття індійця. Втупивши в нього караючий погляд, я підходив до хлопців.

— Пане! — скрикнув Арнак поспішно. — Прошу, не підходь до нас!

Луки тримали натягнуті, хоч стріли були скеровані до землі.

Незважаючи на їх слова і луки, я йшов далі. Вони почали відступати. Уникали сутички.

— Що вам вдарило в голови? Кажіть же, хай вас чорт візьме! — наказав я суворо.

— Не хочемо бути рабами! — заявив Арнак.

— Не будете! Ніхто вам цього не накине!

— Помиляєшся, пане! То лихі люди! — вказав очима на судно. — Вони заберуть нас у неволю.

— Ти так переконаний у цьому?

— Так, пане. Це, напевно, іспанський корабель.

— А якщо інший? Англійський, голландський? Арнак не відповів ні слова, тільки сумно похитав головою в знак того, що це все одно.

Хлопець мав рацію і орієнтувався правильно. Наука його життя не пройшла марно. Сюди, на багаті води Карібського моря, всі європейські морські держави посилали темних людців. Тут творили історію і здобували острови для своїх держав пірати, а також люди з піратськими характерами і звичаями. Тут невпинно точилася між цими людьми бандитська війна, в якій один намагався вирвати в іншого здобич, захоплену силою кулака. Зате всі вони разом переслідували індійців, вважаючи їх за тварин, яких треба грабувати, нищити або захоплювати в неволю. Матрос Вільям не раз мені розповідав про це і про різні вчинки наших англійських земляків, настільки жахливі, що аж кров стигла в жилах.

Побачивши після стількох місяців перший знак з цивілізованого світу, я оп'янів від несподіваної радості і не замислювався над тим, що він віщував — добре чи лихе. Для моїх товаришів це, безсумнівно, був недобрий провісник, та й для мене навряд чи добрий. Дуже можливо, що там були іспанці — на це вказували всі ознаки, — а яка нужденна доля мене чекала б, якби я потрапив до рук іспанців, хоч мені вдалося б навіть приховати, що я плавав на каперському кораблі! Англійці й іспанці, як відомо, вже багато поколінь були суперниками на цих водах і палали страшенною ненавистю одні до одних.

— Добре! Не буде вогню! — вирішив я на щиру радість товаришів і ногою розкидав рештки вогнища.

Сходячи з гори, я подумав про дивну рішучість, я сказав би навіть більше: непохитність хлопців. Може, це був результат виключно суворої школи життя?

Після стількох тижнів мирного співжиття це була перша неприємна незгода, виразно неприязна сутичка, а можна ж було інакше поставити справу і вирішити все добре, не вдаючись до насильства. Ще по дорозі до печери, я сказав їм від усього серця:

— Недобре, хлопці! Так друзі не роблять! Індійці занепокоєно глянули на мене.

— Якщо у вас є щось на думці, — казав я, — то прийдіть до мене і розкажіть по-людськи, щиро, по-дружньому… — Потім додав з докором: — А луки заховайте на ворогів!

Коричньове обличчя Арнака почервоніло, Вагура зітхнув:

— Це правда, пане, — сказав Арнак.

— Це правда, пане! — мов ехо, повторив за ним молодший товариш.

Аж до пізнього вечора ми стежили за кораблем. Ішов, безсумнівно, до острова на півночі. Значить, то все-таки Маргарита? У індійців уже не було відносно цього ніяких сумнівів. Сама думка про це викликала в них тривогу: адже то був острів злих людей, жорстоких мисливців за перлами й індійцями.

Наступного дня судна вже не видно було. Пустинне знову море шуміло, б'ючи хвилями в наш острів.

Поява судна в наших водах мала свою й добру сторону. Я зрозумів, що сподіватись на допомогу від людей з моря не можна: тут нас могла чекати непевна і сумна доля, отже, попередній план — власними силами добратися до материка — виявлялося, був найдоцільнішим.