Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Та про це я не сказав нікому — почнуть кепкувати: неврастенік, мовляв!

Уранці ми знову пішли до горбача.

Боцман таки дотримав слова — кит збоку був розрізаний. Але надріз, звідки взяли м'ясо, на велетенській туші — мізерія, і не помітиш.

Я тепер мав нагоду спокійно оглянути горбача. Ось що це був за один: товстий, круглий, спереду кулястий і трохи тонший біля хвоста темно-коричневий тулуб; довжина його сягала за десять метрів. З одного боку в ньому стирчав глибоко вгрузлий уламок кістки. На голові, щелепах та грудних плавцях густо наросли вкриті короткими волосинами гулі. Спинний плавець невисокий, зате грудні — через що горбача й прозвали довгоруким — чималенькі.

Кити ці, розповів Адам Варфоломійович, водяться майже в усіх морях та океанах планети.

Весною і влітку вони, як і всі їхні родичі, пасуться в Арктиці або в Антарктиці, а зимувати пливуть у тропіки. Поодинці зустрічаються рідко — як правило, тримаються гурту. Так «веселіше», легше добувати харчі та й надійніше в океані, де повно хижаків. Хоч, треба сказати, на горбачів рідко хто відважується напасти.

— А от трапилося ж — напали, — вів далі Паганель. — Спробуємо уявно відтворити картину нападу.

І він, ніби вдумливий слідчий, заходився простежувати хід морського бою.

Отож горбач відбився від стада. В пошуках їжі, може, для прогулянки — немарно ж їх ще звуть веселими китами! — наблизився до берега. Він не досягнув ще бар'єрного рифу, як на нього, — про це свідчить уламок кістки в боці, — напала меч-риба. Тоді горбач вирішив повернути у відкрите море — ми з Оканем підтвердили, що кит спочатку вискочив із води і хвостом повернувся до берега. І саме тут його й заскочила зграя хижаків.

То були косатки, агресивні представники родини дельфінових.

У порівнянні з китами косатки невеликі — довжина їх сягає десяти метрів. А от злості й настирливості могло б вистачити й на тисячу китів!

Як я вже сказав, ми від початку до кінця бачили той поєдинок. І ті войовниче висунуті з води серпи теж. То, за свідченням Адама Варфоломійовича, були майже двометрові спинні плавці косаток. Полюючи під берегом, хижаки зустріли горбача. Така ласа здобич! Косатки часто пожирають навіть узяті на буксир трофеї китобоїв, аніскілечки не зважаючи на присутність людей та гуркіт корабельних машин. А тут — на тобі! — беззахисна тварина. Якщо вже косатки обрали жертву, від них вона не втече — знищать! І розтерзають її ще живою на шматки, насамперед згризуть смачний китовий язик. Він для них — делікатес.

— У даному разі, — закінчив свою «експертизу» Паганель, — косаткам не вдалося вирвати китового язика. А горбач, знаючи, що на нього чекає, зважив, що смерть на суходолі легша, ніж від зубів нападників.

Ми залишили місце загибелі горбача з важким серцем; ніби трагедія торкалася кожного з нас. «А може, й торкалася!» — подумав я. Все, що нас оточує: земля, небо, ліси, щонайменша билинка, — то частка нас самих, джерело, з якого ми черпаємо радість і снагу. Було прикро не лише тому, що знищено велетня. Хай би це було навіть маленьке звірятко, та якщо його не стає, неодмінно втрачається щось прекрасне і в мені, в людині.

Боцман розпорядився по-господарськи: кожному велів узяти, скільки хто донесе, китового м'яса. Я взяв теж, хоч, зізнаюсь, мене той практицизм обурював. Я дорогою мовчав і потім, у таборі, увесь вечір не зронив жодного слова.

Вечеря була багата. М'ясо горбача непогане, на смак нагадує яловичину якби до нього трохи цибулі та перцю, то вийшов би справжній шашлик.

Щоб м'ясо довше збереглося, ми викопали шурф. Опустили в нього поклажу, загорнувши її спершу листям і травою. Зверху насипали вологого, ледь-ледь прохолодного піску. Та вже на другий день з комори полинули «пахощі». А сонце пекло. Під його нищівним промінням почала гнити уся китова туша. Вітер розносив по острову сморід — хоч тікай. Треба було щось робити, насамперед перенести табір в інше місце.

І ми обрали підвищення — неширокий майданчик у східній частині Кілі-Кілі, там, де бар'єрний риф підступав до самого берега.

Знову, як і тоді, на початку, заходились будувати курені. А Наталці палац: невеличку, але чепурну, криту пальмовим віттям хижку.

За порогом біля неї, ніби на замовлення, рясніли якісь пишні тропічні квіти. Щоранку дівчина ними милувалась, дбайливо доглядала, мовби коло хати в себе на Україні.

Від того й нам якось світліше ставало на душі.