Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— Давай, Мотовило, розкочегарюй! Незабаром вода в «казані» булькала.

Наташа кинула в неї жмуток якоїсь трави, через кілька хвилин — лангустів.

Лапате, як лопушиння, гілля острівного — щоправда, неродючого — банана замінило нам скатертину. Замість стола — плаский майданчик узбережжя.

Ми ніколи ще не їли такого смачного м'яса. Лангусти, солодкуваті й соковиті, нагадували м'ясо раків, хіба що трохи твердіше — от і вся різниця. Морська вода додала тому делікатесу ледь солонуватого смаку, а Наташина травиця — духмяних пахощів. Їж — за вуха не відтягнеш!

Оканя з кількома лангустами ми послали до боцмана, самі ж вирішили попірнати.

Ми навіть не сподівалися, що цього разу нам так пощастить і ми натрапимо в океані на цікаву знахідку…

Ще кілька днів тому зі сходу — десь, мабуть, відлютував шторм — набігали круті хвилі, так звані мертві брижі.

До тієї частини острова, де стоять наші курені, вони не доходили, розбиваючись об довгий кораловий мис, що, висунувшись в океан, захищав бухту й берег від південно-східних вітрів.

Але тут, видно, штормило неабияк: лінія прибою — вилинялі на сонці камінці й черепашки — простяглася за десятки метрів від берега, попід самими хащами.

Океан вгомонився, притих. Лагідно й ширококрило повівав над ним пасат.

І все ж пірнати в цих місцях, біля берега, звернутого до океану, небезпечно. По-перше, це навітряний бік острова, біля якого, як твердить боцман, значні глибини, а отже, розгулюють акули; по-друге, ми не знали, чи є тут течії і куди вони спрямовані.

Звичайно, лізти у воду, не знаючи місцевості, ризиковано, а то й просто глупство. Тому ми обігнули мис — південну окраїну Кілі-Кілі — і вийшли на берег, до внутрішньої лагуни.

Як я вже казав, усі острівці в атолі роз'єднані протоками, що ведуть з океану в лагуну. І хоч лагуна мирно й непорушно синіє під захистом довколишніх острівців і нагадує затишне лісове озеро, все ж у неї з океану проникає вода. Через вириті природою в кораловому кільці атола канали її наганяє вітер і прибій.

Протоки ті здебільшого глибокі, вільні од коралового нашарування, але є й такі, що, як сказав би Мотовило, старій жабі по коліна. Ніби степові вибалки бур'яном, поросли вони живими коралами.

Я одного разу гортав лоцію Тихого океану. В ній, пригадую, застерігалось, що без тубільних провідників, які добре знають підходи до островів, мореплавці повинні користуватися протоками з великою обережністю — можна сісти на рифи.

Ось така неглибока протока лежала і між Кілі-Кілі та сусіднім з ним пласким острівцем.

Ми поклали під тінистим деревом пожитки, захопили знайдені Паганелем маски і подалися до води.

Першим у лагуну, на наш подив, кинувся Мотовило. Я сказав «на подив», бо від природи Анатолій боягуз — кроку не ступне, якщо це небезпечно. А тут, на тобі, не розібравшись, що й до чого, скочив у воду.

Часто його вчинки, помітив я, розраховані на зовнішній ефект. Він, так би мовити, мастак напускати туману або, висловлюючись мовою боцмана, майстер «суричити мозок».

От і зараз — пірнув, баламут, і, щоб здивувати чи навіть викликати наше занепокоєння про свою персону, кілька хвилин не випливав на поверхню.

— Чи не скоїлось, бува, лиха? — першою стривожилась Наташа, пильно вдивляючись туди, де над Мотовилом колами розійшлась вода.

Ми теж, затамувавши подих, з острахом дивилися на притихле плесо. Але Мотовила там не було.

— Він що — гратися з нами надумав, цей пришелепуватий! — втративши терпіння, вигукнув Журавка. І, не діждавшись, поки той випливе, надів маску, пірнув, аби роздивитися, що ж там, під водою, трапилось.

Тієї миті, коли Журавка виткнувся з води, за сусідньою скелею майнула голова Мотовила.

Ну й штукар! Проплив під водою і сховався за камінням. Хоч я й сам люблю жарти, але… Тепер я цілком погоджуюсь із боцманом, який говорить, що море, мовляв, консервує людину, тобто якщо тривалий час буваєш у плаванні, то до берега повертаєшся таким, як і був раніше, — ніщо в тобі не міняється і не додається нічого. Новонароджений та й годі! «Але коли змалку в Мотовила в голові було лише дві звивини та й ті, мабуть, прямі, то їх, звісно, не побільшає!» — думав я про нього, обурений, як і решта товаришів, тією легковажною витівкою.

— Ти, Мотовило, егоїст, і на інших тобі наплювати! — кинула йому гнівно Наташа.

Паганель, розхвильований, блідий, втрутився теж.

— Від вас, шановний Анатолію Саврадимовичу, такого не чекав, — приклавши руку до серця, мовив він.