Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Коли «Буревісник» перепливав океан, наша і їхні дороги перетнулись. І ось знову зустріч, цього разу в тропічній зоні.

… Кілька днів тому наша «велика родина» заходилась укріплювати табір. Товстим шаром листя ми накривали курені, проривали канави для стоку води.

Мене й Оканя боцман послав заготовляти планктон.

Навпроти скель, коло яких ми завжди ставили сіті, ген за кораловим рифом голубів океанський простір. До острова з нього вела досить простора, вся в пінявих брижах, протока.

Починався шторм, і на воді ряснішало баранців.

Раптом око вихопило з далини незвичне: серед дрібних, зморшкуватих брижів вимальовувалося щось велике й темне. Воно, як перископ підводного човна, висувало з води невеликий косий плавець.

Потім — ми встигли роздивитися велетенську, з плямистим черевом тушу — невідома істота вискочила з води і, важко ляпнувшись на хвилі, кинула довкола широке віяло бризок. Ще і ще! В повітрі блиснули схожі на крила ластівки довгі грудні плавці.

Стрибки повторювались один за одним. «Справжня акробатика!» — замилувались ми.

Веселуна оточили високі з білими цятками плавники. Вигнуті, тонкі, вони скидалися на серпи, і що більше їх ставало, то вище й частіше підскакував морський циркач. Ось він занурився і, випірнувши, лишив далеко позад себе несподіваних шанувальників. Але так було з хвилину не більше. Серпи плавців знову зімкнулись, взявши його в тісне коло. Тепер вже не було сумніву, що то хижаки переслідують беззахисну істоту.

Кільце вужчало й стискалося. Примарним полиском відливали над хвилями зухвало занесені серпи. Ми помітили, як знову й знову хижа зграя нападала на свою жертву, стаючи щораз нахабнішою.

І тоді трапилося таке. Оточена з усіх боків, нещасна істота стрімголов кинулась у протоку між рифами. Вона мчала так швидко, що нападники не могли її наздогнати, і відстань між ними збільшувалась. Вибору у тварини не було: з одного боку — хижаки, з другого — суходіл. Мить — і вода розступилась. Багатометрова жива торпеда вихопилася з хвиль і важко впала на береговий пісок.

Тіло нещасної істоти, причавлене власною вагою до землі, то надималось, то опадало. Нас від неї відділяло лише кілька метрів: неймовірних розмірів голова, тулуб, широченний хвіст — такого ми ще не бачили!

— Солоний, не підходь! — застеріг Окань, помітивши, що я збираюся наблизитись до велетня.

А й справді, ризикувати не треба: варто створінню роззявити пащу — і капут! Ось чому я обачно відступив, а Василеві наказав негайно мчати в табір і про все сповістити друзям.

Незабаром усі були тут.

Першим прибіг Паганель. Уздрівши велетня, як завжди, коли на очі йому потрапляють риби або тварини, незрозуміло кинув латиною:

— Мегаптера нодоза! — І, здогадавшись, що мови тієї ніхто з нас не знає, додав: — Себто, довгорукий кит, інакше — горбач.

… Я знову, вже вкотре, ловив себе на думці: від природи я, мабуть, дуже вразливий. Чужі страждання мимоволі стають моїми. Від них, хоч би й хотів, нікуди дітися: почуття мої потрапляють у важкий полон. І навіть потім, коли все лихе минає, на серці лишається скорбота й присмак гіркоти.

Важко мені було дивитися, як конав океанський велетень! Друзі теж співчували, а допомогти не могли. Єдине, що його врятувало б, це якби раптом налетів прибій і підняв високу воду. Кит спокійно поплив би тоді в океан. Та до вечірнього припливу було ще далеко.

Коли сонце згасло, муки кита скінчились.

— Відплавав сердега.

Наташа крадькома змахнула непрохану сльозу.

— Що ж, треба буде його розрізати. Продуктів у нас обмаль, а м'яса тут вистачить на сотні чоловік.

Я навіть не дослухав боцмана — засмучений, побрів до куреня.

Штормова ніч гриміла хвилями-валами. Ніби плакальники над могилою, голосили вітри.

Сон не йшов. Принишкнувши в кутку куреня, я мовчки слухав завивання бурі. Коли на світанку склепив повіки, приснилось, що мене фашисти ведуть на розстріл. З автоматами напереваги, вони, здавалось, ішли по воді.

— Солоний, Солоний! — стусонув під бік Мотовило.

Не зрозумівши спросоння, де я та що зі мною, я лячно ойкнув.

— Васильку, — знову озвався товариш. — Ти чого це розоряєшся?

— У-у… ух! — дихнув я з полегшенням, позбувшись нічної мари.

Фашисти… вода, в якій я пливу. Ну, звичайно, наші сни віддзеркалюють те, що було насправді. Книжок про нелюдів-фашистів я прочитав багато, а трагедію, що розігралася в морі, бачив учора. Ось воно й змішалося докупи, непрохано увірвалося в мій заячий, сторожкий сон.