Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Чутка про це докотилася до королівського двору Англії. Тоді королева Єлизавета і запровадила посаду відкривача пляшок. Шибениця чекала на того, хто знайдену біля моря пляшку наважувався розкоркувати сам!

Звичайно, мене й Наташу ніхто не уповноважував розкорковувати пляшку. Таким чином ми мимоволі стали сучасними відкупорювачами.

Тоді-то й вирішили: якщо інші користуються пляшковою поштою, можна спробувати й нам.

Вранці у джунглях знайшли великий кокосовий горіх. Журавка роздобув смолянистої речовини; я з Наталкою — схоже на провощений папір або пергамент листя острівного фікуса; Мотовило і Паганель на мілководді піймали кальмара: в нього, до речі, як і в інших головоногих молюсків — спрутів, каракатиць, — є мішечок з чорнильною рідиною, яку кальмар, замість димової завіси, «ставить» перед очима свого переслідувача.

Перо виготовили із скалки перламутрової черепашки.

Отже, все було готово. І ми заходились писати. В листі розповіли про те, як загинув наш човен, як ми потрапили на берег. Про життя-буття на Кілі-Кілі та наші пригоди. Всі, крім боцмана, розписались.

— Вигадки! — сказав Андрійович і ставити підпис відмовився.

Лист поклали в горіх, отвір залили роздобутою десь серед густолісся живицею.

— Пливи! — кинули на хвилі. І нашу пошту підхопила стрімка течія.

Може, через сотню літ лист цей теж потрапить до рук відкупорювана пляшок. Тоді-то світ ахне, довідавшись про наші поневіряння на далекому атолі Туамако.

Так ми жили — збирали планктон, на саморобні гачки ловили рибу. Паганель та Наташа вели якісь там свої наукові дослідження.

Табір наш — місткий курінь та невеличка, побудована особисто для Наталки хижка — стояв неподалік од води, на тому березі, де ми вперше заночували, потрапивши на острів. Але обставини склалися так, що хижку й курінь довелося перенести в інше місце…

Ще в плаванні, коли «Буревісник» простував на південь, ми помітили, як над океаном повисають барвисті райдуги. Вони виникали після викинутих високим водограєм бризок, які розпорошувалися в повітрі і знову падали на воду.

— Що це? — запитав я Адама Варфоломійовича.

— Кити, — пояснив він.

— Кити?!

Я вперше тоді побачив цих океанських велетів і неабияк ними зацікавився. Ну, насамперед, що то за струмінь води, який піднімається так високо вгору?

І Паганель відповів: то кит, піднімаючись з глибин, аби зробити видих, через ніздрі випускає з легень тепле повітря. Вириваючись, як струмінь з пульверизатора, воно захоплює і розпорошує на дрібні бризки морську воду.

— За висотою й формою водограїв — а вони бувають високі або зовсім низькі, нахилені до поверхні моря під кутом сорок п'ять градусів і прямовисні — можна розпізнати, — додав Адам Варфоломійович, — який кит пливе, навіть визначити його приблизний розмір. Бачите, — показав він на обрій, де головами кульбаби якраз розпукло кілька фонтанчиків, — то сейвал, після блювала та фінвала третій за величиною кит. Його особливі прикмети: плавець високий, і пірнає він під прямим кутом.

Я глянув удалечінь. Там кит, ніби ставши на голову, свічкою йшов донизу. Енергійні помахи хвоста залишали на поверхні океану пласкі водокруті.

— У вас є годинник? — перевівши розмову на інше, поцікавився природознавець. — Ви спите, юначе?

— Є… А що?

Замітьте: коли сейвал пірнає, то через якийсь проміжок часу виникають водограї.

Раз, два, три… Велика стрілка годинника спочатку показала вісім, потім — дев'ятнадцять секунд.

— Усе правильно, — підтвердив Паганель. — Цей кит, колего, рухаючись, викидає один, інколи два водограї з інтервалом від чотирьох до двадцяти двох секунд.

— Така точність?

— Атож, хоч звіряй годинник.

— Адаме Варфоломійовичу! — крикнув я. — Он, ондечки залп фонтанів!

Прямо по курсу «Буревісника» то виростав, то знову опадав високий водяний султан.

Від хлопців я наслухався різних оповідей про те, як океанські велетні нападають на човни і трощать їх ущент, а тому квапливо запропонував:

— Слід би повідомити капітана, що перед нами небезпека — стадо китів. Нехай змінить курс.

Паганель розсміявся.

— Ні, шановний, стада немає. То після тривалого перебування під водою випірнув один єдиний кашалот. Він ще довго хвилин десять, може, салютуватиме нашому «Буревіснику».

І Адам Варфоломійович не помилився. Корабель уже минув велетня, а він усе бризкав і бризкав над собою.

Кити, як я довідавсь, непосидющі безпритульні бродяги. В пошуках «пасовиськ» вони кочують з місця на місце: в Південній півкулі весною — на південь, восени — на північ. У Північній мандрівка відбувається навпаки… Там, у полярних районах океанів, на неозорім широкопіллі «колосяться» щедрі врожаї зоопланктону. До тих випасів і пливуть кити.