Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Ми повинні вжитися, звикнути до цього середовища, не схожого на наше, земне. Тільки очі сліпить та буруниться піняво — з краю в край на тисячі миль розляглася блакитна водяна пустеля.

Нарешті прийшли на першу океанологічну станцію. Коли судно зупиняється і вчені беруться до праці, це й зветься станцією.

Нині океанологи випробовуватимуть прилади.

Мене послали до лебідки.

— Гей, біля стріли — не спати!

Високий, помпезний, як антична статуя, океанолог схиляється коло троса: щось кріпить, подає команду на лебідку, де я стою.

Хоч погода штормова, на судні ладнають вертушки — прилади, що фіксують напрямок та швидкість морських течій.

Тут, неподалік від Цусімських островів, Куросіо, точніше, його могутнє розгалуження — гілка, входячи в Корейську протоку, розпадається на дві течії: Східно-Корейська відхиляється ліворуч, омиваючи береги Кореї; Цусімська йде вподовж острова Хонсю, — аж до Сахаліну. Ось вчені й хочуть простежити їх швидкість.

Потім дали хід машині і попрямували на південь.

Судно гойднуло, і я не встиг утримати керма: стрілка компаса в 150° повільно, але вперто поповзла на кільканадцять градусів праворуч. Я заходився вирівнювати курс: коромисло стерна різко переклав ліворуч. Але годі було чекати, що стрілка зупиниться на потрібному мені градусі: тепер вона невблаганно відхилялася ліворуч.

«150, 149, 148… 146… 140», — крижаніючи від жаху, про себе відзначав позначки на репітері гірокомпаса.

— Який курс? — поцікавився штурман.

Гм, який курс! Він міг би й не запитувати — сам добре знав, а до того ж у ходовій рубці табло, на якому крейдою виведена циферія — позначка курсу. Вона, правда, для нас, стернових, щоб, чого доброго, замість півдня не повернули в протилежний бік.

— Курс який? — перепитав я.

— Курс, курс! — підвищив голос штурман. — Відповідайте чітко, як і належить стерновому.

— Сто… п-п… п'ятдесят градусів…

Аби виграти час і таким чином вирівняти напрямок судна, я ото й заїкаюсь, невпевнено так відповідаю. Але стрілка, як навмисне, і не думає повертатися на 150°.

Глянувши на шкалу компаса, штурман не своїм голосом заверещав:

— Півборту праворуч!

— Єсть півборту праворуч!

— Хто вас учив відповідати «єсть»?!

Не знаю, хто мене вчив. Десь колись, мабуть, вичитав чи, може, й чув від когось. Не пам'ятаю! За статутом морського флоту цього «єсть» говорити не слід: воно лишилося тільки на військових кораблях. Та чи до тонкощів мені, коли я аж упрів через неслухняність керма!

Ми наближалися до Цусіми.

До штурманської завітав Павло Гурійович — капітан.

— Японці недаром кажуть, — глянувши в ілюмінатор, відзначив він, — осіннє небо міняється сім з половиною разів на день.

І до гідрографа Євмена Вільямовича:

— У Корейській протоці як попрямуємо: Східним чи Західним проходом?

— А все одно!

— Десять градусів ліворуч! — наказав капітан.

— Десять градусів ліворуч! — повторив я команду, перекладаючи коромисло стерна.

На компасі було 140°. Ми наближалися до Східного проходу, або інакше — протоки Крузенштерна.

Довкола нас засновигали кавасакі — невеликі білобокі шхуни, з яких японські рибалки кидали сіті.

Із дванадцяти вузлів хід стишили наполовину, аби не наскочити на ті всюдисущі суденця. Та й вода дедалі ставала каламутніша, в жовто-зелених плямах, серед яких стали траплятися багатометрові батоги трави. Капітан пояснив, що то від берегів Кореї хвилі приносять рештки саргасових водоростей, які, відірвавшись од морського дна, спливають на поверхню, а потім дрейфують і, намотуючись на гребний гвинт, завдають чимало клопоту мореходам. Он скільки їх за бортом, тих водоростей, і ще слизькі, потьмяніло-бурі стрічки морської капусти — ламінарії.

З імли проступив скелястий острів Цусіма — місце битви наших співвітчизників з японцями.

У книзі, що колись прочитав, протоку цю, пам'ятаю, названо «Страшними воротами смерті», бо не багатьом російським кораблям у той далекий 1904 рік вдалося прорватися до рідного берега.

На палубу висипали всі учасники експедиції.

А коли Цусіма була на траверзі «Буревісника», застопорили машину. Всі вишикувалися. Далеко над морем в урочистій тиші пролунав басовитий гудок.

Ми вшановували пам'ять полеглих земляків.

Лише на підступах до Східно-Китайського моря — у-у-ух, яка втома! — змінивсь я з вахти.

Згадалися слова Лисогурського. Якщо «втоптані» морські стежки, що ведуть з країни в країну, від материка до материка, казав він, можна порівняти з шумливими вулицями, то протоки — немов міські транспортні магістралі в години пік.