Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Тут Антип Чмихун заходився оповідати свій родовід, з якого стало відомо, що батьки його тайговики, ніколи в очі моря не бачили. Дід теж полював на звіра — соболятник. А він, Антип, вирішив присвятити себе морю.

В цю його одержимість я не дуже вірю: легковажний він якийсь.

А втім, може, я помиляюся.

— Якщо ти справді моряк, чому відрекомендувавсь мені, що волонтер, заблуда? — нагадав Чмихуну наше перше знайомство.

— Бо так воно й було. Спочатку, звичайно, — додав Антип. — Жоден капітан не хотів мене брати в плавання: моряцьких навичок, торочили, не маю. Ото й тинявся в порту, серед гультяїв, що звуться «бичами», яким інколи доручають підмінювати тих, хто повертається з рейсу і тимчасово перепочиває на березі.

— От як, голубе. Тож і твоя доріжка не трояндами встелена!

Антип погодився, що це справді так.

Ми щойно змінилися з вахти і, попоївши, спустилися в каюту. Заходилися з'ясовувати, хто з нас чого пішов у рейс. Дійшли такого висновку: якщо для кількох новачків, у тому числі й для нас, плавання заманливе своєю незвіданістю (аякже, казковий підводний світ, зустрічі з тропічними островами, морська екзотика!), то всі інші, мабуть, дивляться на плавання як на звичайний, буденний труд: черговий рейс, яких було безліч.

— Мене ти не ошукаєш, — єхидно посміхнувшись, пальцем посварився Чмихун. — Хоч би й твердив, що плавав раніш, та по очах бачу — лукавиш!

— Фізіономіст який! — не погоджувався я. — Що ж бо ти побачив?

— А те, як ти, мов новонароджений, вилуплюєш баньки на кожну закучерявлену хвилю і як жахаєшся, коли накреняється палуба.

Спостережливості йому не бракує, одначе про боязливість мою щось занадто. Коли це я жахався, як він мовить? Такого не пригадую. Базіка нещасний!

Чмихун сидить навпроти мене за невеличким столиком, на лаві, де я недавно теж відпочивав. В одному тільнику-безрукавці та в штанях з високо відрізаними холошами — шортах. Тіло його розтатуїроване. На ногах і руках, навіть на спині якісь дивовижні птахи, ведмеді, леви, розпатлані дівчата, високі щогли, різноманітні якорі та інший корабельний такелаж.

Обличчя Антипа багате мімікою, нервове, і увесь він надмірно рухливий. Сидить, як китайський ляльковий бовдур: ноги підібгав під себе, у такт хвилям, що розгойдують судно, нахиляється то низько вперед, то голову відкидає назад. Кожен порух його сухорлявого тіла і зміна в міміці обличчя передаються тим витатуїрованим левам і дівчатам. Вони починають ворушитися, визвірюватись чи сміятися. Все приходить у рух, немов почалася дика оргія. Ну й морячок!

Ми ще не встигли перемити кісточок кожного матроса, як до каюти завітав дядя Кася.

— Е, сусіди, — кинув, ніби одуд затуркотів, присоромлюючи нас, — так не годиться. Люди оно трудяться, а вони філософію розвели. Мерщій на палубу!

Дарма, що ми тільки-но з вахти, наказу скоряємось. Вчені ладнають для пробного спуску прилади, і їм слід допомогти.

— Настанова старпома про безвідплатну поміч науці — в дії, — невдоволено пробурмотів Чмихун.

— Вона, вона, — притакнув дядя Кася.

— Якщо це в ім'я науки, то треба потрудитися! Поволеньки залишили каюту.

Скребло, яким оббивають іржу, швабра драїти палубу, голяк її замести — все це наше знаряддя. Чмихун зауважив, що ці допотопні речі коли-небудь та замінять досконалішими. А поки що орудуємо ними. І знаємось трохи в навігації: що таке компас, секстант, курсограф. З ними в школі знайомились, там, на Першій річці, і на судні щоразу доводиться мати справу.

І ті, що вийшли на штурм океану, озброєні теж. Та ще й як!

Ось він зітхає під нами, могутньо й вільно, океан-море. А десь під його багатокілометровою товщею, мов шрами на тілі землі, глибочезні западини; пасма гір, широкі долини — світ загадковий і незвіданий. Ще нижче — вічний клекіт вічного вогню, країна Плутонія, в якій сховано незліченні корисні копалини, потаємне, ніким не бачене обличчя землі.

— Чи проникне людина в ту загадкову країну? — поцікавився Чмихун у літнього геолога.

— Може, колись і буде таке, — відповів науковець.

— Колись? — перепитав матрос. — А скільки ж то ще ждати?

— Ну, знаєте, вам, молодим, уже сьогодні хотілося б зробити це, — мовив геолог і додав: — Але поки що, друже, людство не винайшло такого апарата, на якому б можна було мандрувати в глибинах землі.

— Жюль Верн твердив: такі апарати будуть.

— От і ми, вчені, тієї ж думки.

Вони ще довго сперечалися, але до згоди так і не дійшли.

— Досить тобі! — перебив я Чмихуна. І ми мовчки заходились трудитися.