Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Ненадійна то гавань — виселок, а все ж пристановище для рибалок.

Може, бували в тих місцях? Від Новоросійська недалеко.

Розкинувся він на довгому, висунутому в море мисі. З півночі виселок відкритий степовим, з півдня усім морським вітрам. Юрмляться обабіч — одна вище другої — розмиті дощами скелі. Хтозна-коли споруджена мазанка стоїть впритул до води, остання на березі. То хата Мар'яна, рибалки, який більшу частину життя проводить у морі. Правда, не розбагатів колишній степовик од тієї пекельної праці: був голодранцем — ним і залишився: мов кефаль крізь подерті сіті, тікає від нього щастя.

Наміцно врісши в землю, хата прилипла до скелі. І бувало, коли розлютується бора — вітер тутешніх місць, а хвилі дістають порога, Гришатці хата уявляється неприступною фортецею, кораблем, надійно припнутим до якоря.

Зоріють синьо шибки перекошених вікон на синю пустелю, де-не-де поплямовану цятками човнів. Інколи на обрії майне силует корабля чи забіліє вітрило, ледь помітне, мов крило чайки. І скоро зникає, розтанувши в морській далечині. До берега наближатись не наважується жоден сміливець — мілина, рифи…

У вікно, як в ілюмінатор, дивиться на море син Мар'яна — майбутній рибалка.

То його вікно в світ, який починається за батьківським порогом.

Ще пам'ятає постріли серед ночі, зойк матері — тривожний дев'ятнадцятий рік, коли біляки замордували його батька.

Кров'ю покроплена земелька. Та немає козацькому роду переводу!

Виріс Мар'янів син — батька замінив. Розвіявся морок далеких далей, а дороги стали довшими.

— А скажіть-но, людоньки, чи то не Гриші мого кораблик?

Притуливши долоню до очей, підсліпкувата й стара мати з надією дивиться на море. І коли вітер постукає в двері, щоразу стискається серце: може, то син повернувся додому?

Мамо! Як пізно приходить до нас каяття, що не доглянули, не вберегли тебе.

Так само синіло море і на обрії біліли вітрила — вітрила над його кораблем.

Та мати не дочекалася сина…

— Пішов я в моря, — зітхнувши, повів далі свою розповідь Мар'янович. — Після служби на флоті не попрощався з морем. І куди тільки не заводили дороги!

Якось перед самою війною пшеницю возили до Норвегії. Гарне було судно — «Чернишевський». У Гібралтарі стали нас переслідувати підводні човни фашистської Іспанії. Ми прорвалися на північ. А от назад повернутись не довелося — війна. Мене разом з іншими послали в Англію кораблі переганяти. Довгенько я там був, на берегах туманного Альбіону, серед вояків її величності, як каже Степан. Поворітьма в Льодовитому океані нас ледь не потопили. Німецький військовий корабель, піднявши американський стяг, попрохав сповістити крижану обстановку в протоці Вількицького. Капітан зметикував: щось тут негаразд. І справді, невдовзі по нас відкрили вогонь.

Відстрілюючись, ми лягли курсом на схід, дійшли до Владивостока.

А потім до останнього дня війни в Америку плавав — доріжку ту он і боцман знає. Кочегаром я працював. Та й на «Буревіснику» з цього почав, ще коли він у перший рейс виходив.

Був теплий, напоєний казковими чарами вечір. Він якось несподівано засинів в ілюмінаторі, огнисто спалахнув довкола, коли ми, лишивши задушливу каюту, висипали на палубу. Над головою височіло темно-синє, аж чорне, плесо неба. На ньому рятувальним колом погойдувався місяць. Ледь зволожені сизою імлою — чи не лілеї в косах морської царівни? — квітли рясні зірки й сузір'я.

Були вони такі повновиді й огнисті, що кожна палала, як сонце.

Під пасатним вітром погойдувалися щогли; рипіли заколисливо корабельні снасті; ванти чорним ниттям помережили згаслі виднокола.

О-о-ох!.. О-о-ох! — то десь внизу сопуть повітряні, виведені з танків назовні труби. Дихання глибоке й довге — здається: поруч, у пітьмі, велетенська істота борсається знесилено в лихоманці.

Нас кожного зачаровує вечір. Вадим Погорілий вголос говорить:

— Диво яке!

Ось вони, люди, що зі мною в рейсі! І чутливі до краси, й сердечні. А я-то думав…

Чував-бо, що в морі кожен, мов равлик у мушлю, ховається зі своїми думками на самотині. Та навіть цей вечір спростовує всі ті вигадки про моряків. І він, Степан Вяткін, наш іменинник, людина, що навічно пов'язала життя з морем, і боцман, і Вадим Погорілий, і Мар'янович — хіба вони криються в чомусь один від одного і чи не єдина сім'я — усі ми?

А небо темніє, і темніє вода. Буряно.

Хвилі розбиваються об борти, скуйовджені вітром, — немов з пітьми підводяться скелі. Вже ні чайок, ні берегів — пустеля.