Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Те рішення прийшло запізніло. Хоч би як він хотів, а з «вовчої ями» самотужки не піднятися. І, зрозумівши це, Мукудорі заплакав. Воїни, самураї, не плачуть. Японці взагалі стримані, уміють приховувати свої почуття, тим паче — сльози. Але Мукудорі ні перед ким було таїти горе.

Шийка «глека», ніби корабельний ілюмінатор, округлила над ним шмат імлистого неба, і Мукудорі здалося, що він на затонулому кораблі, в пучині моря.

Це вже вдруге за короткий час він опиняється в такому становищі. Бо хіба краще було в доті, прикованим ланцюгами до кулемета?

Настала ніч. Вода у вовчій ямі похолоднішала, і Мукудорі, щоб якось зігрітися, почав пританцьовувати. Холод не давав заснути; він ні на мить так і не стулив повік.

Уранці все ж, прихилившись до вологої стіни «глека», сидячи заснув. Снилася самохідна баржа, на якій не раз вирушав у океан… Унтер-офіцер Такеда, його «славетний» землячок, навіщось загнав Мукудорі в трюм, міцно зачинив за ним двері.

— А скринька… скринька зі скарбами? Віддай її мені! — наважився крикнути Мукудорі.

І — не зміг: вода, просочившись у трюм, почала його заливати. Силкуючись вирватися з того полону, прокинувся.

— Що це? — спросоння, не зрозумівши, де він, запитав самого себе.

— А-а-а… — збагнувши, простогнав. — Такеда… скарби, — мовив. — Та мені зараз нічого цього не треба. Аби тільки вижити, я б від усього відрікся, й душа моя сприймала б і віддавала лише добре й світле.

У роті пересохло — мучила спрага. Він, з огидою глянувши на жовтаву воду, все ж припав до неї губами й почав пити.

Потім дістав із кишені розм'яклі кульки — борошняне липке місиво — й набив ним рот.

Їв, чавкаючи, хоч і не хотілося їсти.

Гранати, прикріплені до пояса, коли він сидячи спав, намокли, і Мукудорі, відв'язавши, поклав їх на дно.

«Ось зараз… смикону за кільце — і кінець мукам!» — майнув безумний задум, але відразу зник.

«Людина грається зі смертю тоді, коли є шанси жити. А в мене тих шансів не лишилося», — подумав.

Чим заповнити спресований в довгі секунди й хвилини час? І Мукудорі витяг із бокової кишені крихітний записник, взятий у забитого кулеметника.

Нотатки читав десятки разів, знав їх майже напам'ять. І все ж, щоб якось змарнувати час і забути, що його чекає, розгорнув записник. На першій сторінці, в правому кутку — стовпці ієрогліфів. Кілька з них, намокнувши, злилися в суцільну пляму.

«… до тих пір, поки піщинка не стане скелею і не обросте мохом», — прочитав Мукудорі вцілілий текст.

«А», — згадав: у тих, розмитих, узятих із національного гімну «Кімі га є» рядках, мовилося про довічну владу прямого нащадка богів — імператора: вона буде, аж поки піщинка не стане скелею.

Погортав наступні сторінки, всіяні ряботинням ієрогліфів. Колишній матрос транспортного пароплава «Кайо-мару», — згодом солдат берегової оборони, кулеметник Ісана, якому належав записник, висповідав у ньому свою душу, душу воїна-самурая, хто був покликаний захищати й відстоювати «північні території» Японії.

Кожне слово сповнене гордості за доручену справу. Ісана, палкий прихильник сінто [58] До 1945 року державна релігія Японії (дослівно «шлях богів»), яку правлячі кола використовували в своїх агресивних цілях. , писав, що, оберігаючи далеку околицю «японської» землі, острів Сюмусю, сам іде дорогою богів!

Було тут кілька рядків Басьо, Сікі. І навіть вірш про кохання Єсано Акіко з його збірки «Мідарекамі» [59] Відомі японські лірики. .

Мукудорі найбільше припали до серця ті місця із записника Ісани, де розповідалося про плавання в південних морях, а також зустріч з екіпажем радянського пароплава «Ангарбуд».

Він знову пробіг очима по колонках ієрогліфів. Уголос прочитав:

«Узявши на борт «Кайомару» генеральний вантаж у Ніїгаті [60] Порт на західному узбережжі о. Хонсю. , ми поминули острів Садо й вийшли у відкрите море. Наш курс лежав на південний захід, у порт Шанхай.

Був початок травня. З півдня повівав теплий вітер. Води Чорного потоку [61] Тепла течія Куросіо. бурунилися. Його зустрічні струмені притишували швидкість нашого «Кайо-мару».

Я, впередзорячий, заступив на досвітню вахту. Ще не розвиднілось, і виднокіл сповнювала пітьма. Навігаційних огнів не запалювали — йшли потай.

Вітер посвіжішав, хвилі дедалі крутішали.

Раптом у темряві спалахнула ракета. Ми відповіли світловим сигналом і, змінивши курс, лягли право на борт.

Через кілька хвилин побачили два невідомі боти, з людьми на них. Наблизившись, з'ясували, що то росіяни, екіпаж пароплава «Ангарбуд», який кілька годин тому, як заявив його капітан Бондаренко, нібито був торпедований з японського підводного човна і потонув.