Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Покроплені місячним сяйвом, діаманти й рубіни горіли, немов кров. Та це й була чиясь кров, жадібно висмоктана двоногим упирем — полковником Сімурою.

Мокра білизна, прилипнувши до тіла, не просихала; холод судомив кожну клітину.

— За що така кара? — простогнав уголос.

Але, говорячи так, він дурив самого себе, тому що розумів: терпить добровільно через найдорожчий за все на світі скарб.

«Настане час, гірке, як мовиться, буде солодким. Якщо ж доведеться піти на новий злочин, піду, тільки б урятувати коштовності!» — зухвало подумав.

Поки він сидів на скелі, почався відплив, який, ніби велетенський насос, перекачував воду з прибережної мілини в океан. Там, де недавно ще плюскотіли хвилі, зараз витикалися оголені шпичаки рифів.

Мукудорі поклав скриньку в тайник, а сам убрід перейшов на берег. Поки не зовсім розвиднилося, треба неодмінно сховатися.

Кожного разу день для нього починався з того, що він виповзав із нори, перевіряв, скільки за ніч зібралося дощової води. В кущах, за лазом, Мукудорі давно поставив знайдену на узбережжі бочку з-під бензину. Вийшла справжня криниця. От тільки вода в ній була солонувата й тхнула іржею.

Потім готував сніданок. Кам'яними жорнами молов сушену морську капусту й стебла якоїсь м'ясистої острівної трави. Додавав трохи товчених кальмарів або ж в'яленої риби (після нічного відпливу в мілководих ковбанях іноді щастило піймати дві-три рибини, а то й величезного камчатського краба).

Те борошно їв сирим, круто замішуючи водою. Решта мешканців океанського дна — креветки, мідії, трепанги, — що потрапляли до рук, теж ішла в харч.

Отже, він не голодував і міг би так прожити сто років. У рисах обличчя, які й раніше засвідчували невибагливу простакуватість, з'явилося щось хиже, тваринне — дбав Мукудорі лише про шлунок.

Щоки округлилися, вилиці вже не випирали з-під шкіри. Погляд завжди наляканих очей став спокійнішим. Лише часом несподіваний, тривожний блиск виказував приховану занепокоєність і гризоту.

— Як звідси вибратися? Вибратися зі скринькою? — вже вкотре запитував себе.

Останнім часом він почав із собою розмовляти. Власне, то був безкінечний діалог-суперечка між ним, Мукудорі, та його надокучливим внутрішнім голосом. Той голос навіть уві сні не давав спочинку — на кожне його прискіпливе запитання Мукудорі доводилося давати вичерпну відповідь.

Ось і нині, народжений в глибинах таємничої підсвідомості, голос запитав:

— Чого ти ходиш на скелю?

Мукудорі насуплено мовчав.

— Чого, чого! — все ж озвався, передражнюючи непроханого гостя. — Бо тягне туди. Що ж іще, варте уваги, лишилося на цім світі?

— Багато чого… — загадково відповів голос. — Ну, скажімо, ти от знайшов кілька гранат, — вів далі. — Підкрадься з ними до висілка, в розташування росіян. Метни вибухівку і сам загинь. Як велить обов'язок.

— Обов'язок? Перед ким? Ха-ха! — зареготав Мукудорі. — Може, перед тими, хто мене прикував ланцюгами до кулемета?

— Перед імператором, — не забарився докинути голос.

— Що ж, імператор — особа священна, родовід його від самої богині сонця Аматерасу, — погодився Мукудорі.

— Авжеж, — заворкував доскіпливий причепа. — Ти ж пам'ятаєш, Мукі, чого тебе вчили в школі? «Якби не було імператора, то не було б і японської нації. Без нього не було б підлеглих і наша територія припинила б існування. Він — бог світла, він — зримий бог», — продекламував, ніби читаючи по писаному.

— Знаю, не вчи! — огризнувся Мукудорі. — «Війни, які веде Японія, ведуться в ім'я імператора, і тому вони священні», — процитував він вивчене колись.

— Отже, пожертвуй собою, Мукудорі-сан. Тенно хейка банзай! [55] Вітальний клич. Дослівно: «Багато літ імператору!»

— Хе! — насмішкувато вигукнув колишній смертник. — Гомен кудасай — вибач, будь ласка. Але я тепер не хочу помирати навіть за саму богиню Аматерасу-омікамі! [56] Вважається праматір'ю японських імператорів.

— Ти був мукудорі, себто йолоп, селюк, ним і залишився!

Голова від цієї «суперечки» йшла обертом, він не знав, куди себе подіти.

Так повторювалося щоразу. Як тільки про щось наважувався подумати чи що-небудь зробити, голос — тут як тут — диктував йому свою волю, і Мукудорі здебільшого їй корився. Корився з болем у серці, тому що це роздвоєння особистості спричиняло нестерпну муку.

А все ж ось і зараз голос наполіг на своєму. І податливий японець повірив, що вихід єдиний — кинути гранату й смертю довести, що він непохитний самурай, воїн. Усі імператорські вояки, вчили його змалку, гинучи, прилучаються до святих.