Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

— Не знаю… — затнувся Катамура.

Мукудорі слухав мовчки, не зронив жодного слова. Він був зовсім пригнічений, похмурий. Йому допікали колишні страхи, непокоїла власна доля.

«Отже, повезуть на Карафуто. Хай! — подумки вигукнув він. — Так я й повірю… Як тільки відчалимо від Сюмусю, відразу потоплять. Неодмінно скинуть в океан! — знову й знову навіщось переконував себе. — Ось для чого учора на рейд прибуло російське транспортне судно «Всеволод Сибірцев», — майнув страшний здогад.

Хвороблива уява, замішана на кривавій химерії недавньої дійсності — рейсах Мукудорі в океан, — намалювала перед ним жахливу картину. Він побачив себе на місці нещасних копачів, кого не раз возив на баржі, і йому знову, як тоді, на скелі, стало моторошно.

«Вони мене знищать! І вже не побачу ні рідної землі, ні неба над нею», — розпачливо подумав.

— Окасан, окасан! — уголос простогнав, звертаючись до матері.

Наступного дня Мукудорі удав, що захворів, і від поїздки на роботу відмовився.

У бараці лишалося ще кілька його земляків — військовополонені, які одужували після поранення. Вони лежали покотом на товстих матрацах-футонах у боковій кімнаті. Циновка Мукудорі була простелена під вікном, відразу за порогом.

З того вікна — вигляд на затоку й частину косогору, з кількома будівлями в скелястому підніжжі.

«Он і будиночок дядечка Сімури», — відзначив Мукудорі, так ніби вперше побачив цю сіру хібару.

Добратися до неї просто — перебігти узбережжям повз нешироке плато. Та й не охороняється барак, коли полонені на роботі. Отож саме час.

Він втече, неодмінно втече! Краще вже загинути від голоду в якій-небудь «лисячій норі» на острові, ніж смерть серед океану.

Невідчепний, породжений дійсністю привид — смерть в океані — переслідував його, завдавав невигойної душевної муки.

«Бо ці на перший погляд простодушні російські солдати, дарма що співчутливо поставилися тоді до мене, прикутого ланцюгами, мабуть, усе ж таки догадалися, хто я насправді — гурімоно: лицемір, дволикий».

Так думав він, душогуб, очікуючи за недавно вчинені злочини розплати.

Опівдні від затоки наповз туман. Він заступив виднокіл на рейді. Його зміїсті пасма оповили берег — не було видно навіть на відстані простягнутої руки.

— Куди це ти, гейсі, зібрався? — поцікавився один із поранених, угледівши, як Мукудорі поверх своєї короткої солдатської куртки натягає ще теплу хаппі [49] Робоча куртка (япон.). , а замість солом'яних лаптів варадзі — зручні, з окремо обшитим великим пальцем шкарпетки.

— Чи ти, земляче, збожеволів? — здивувався другий полонений. — Навіщо тобі аж три пари табі? [50] Шкарпетки (япон.).

— Він у них помандрує на Хоккайдо, — засміялася решта японців.

Мукудорі не відповів, мовчки роблячи своє діло.

У кишені куртки він понапихав шматків черствого хліба, забравши зі столу пайок тих, хто вранці поїхав на роботу. За пазуху сховав сірники й невеличкий саморобний ніж. Прихопив також трохи махорки й навіть незрозуміло для чого брусок мила!

Туман погустішав. Але могло статися, що подме поривистий північний вітер і виднокіл проясниться. Таке тут, на стику океану й моря, не рідкість. У тутешній диявольській кухні погоди зароджуються мусони [51] Вітер, пов'язаний з порами року. . І хоч зараз була пора південно-східних вітрів, які здебільшого приносять туман, все ж таки вони мінливі й непостійні.

Звичайно, краще було б зникнути непомітно, щоб ніхто в бараці не побачив. Ну, та що тепер гадати! Вороття немає — вибір зроблено.

— Ви нічого не бачили й не знаєте, — вже з порога кинув землякам Мукудорі.— Ми ще поборемося!

— Банзай! — закричав поранений унтер-офіцер, у якого слова Мукудорі знову воскресили войовничість, підігріли занепалий самурайський дух.

Він би й сам повоював, майнув би з цим худючим солдатом, але ж ампутована нога — далеко не втечеш і в наступ не підеш.

— Сайонара! [52] Прощавайте (япон.). — сказав Мукудорі й, немов у каламутну воду, пірнув у густий сірий туман.

Самотина людину вольову спонукає до дій, у слабкодухої вона породжує відчай. Та найгірше, якщо на самоті душу терзає ще й сумління. Тоді життя перетворюється на муку.

Хто ж бо він, Мукудорі, — слабак, вольовий? І чи навідуються до нього докори совісті за колишню жорстокість?

Знервований тим, що сталося останнім часом, — вирок військового трибуналу, кам'яна пастка доту, нарешті, полон, — він у розпачі залишив барак, несподівано для себе втік. У безвість, у нікуди…