Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

З Петропавловська-Камчатського на південь йшли непомітно, ніби прилипнувши до скелястих берегів.

— Невже верби? — глянувши на зеленокосу гущавину, яка збігала улоговиною до води, вигукнув Іван Затуливітер.

— Нам, тезку, пригадується, і в Америці марилися степові верби та чорнобривці ласкаві, — відповів Байда.

— Нічого дивного немає, — пояснив Гольцев. — Тутешня вільха чимось таки схожа на вашу українську вербу.

Невдовзі минули півострів Крашенинникова й гирло річки Велика Ходутка. Ось і мис Лопатка, за яким починався вогневий рубіж.

Вісімнадцятого серпня на світанку «Двійка» з кількома іншими десантними суднами, перетнувши бурунисту протоку, непомітно підійшла до японської фортеці на воді.

Шумшу! Крихітний суходіл в океані, правічно російська земля, як і решта островів Курильського архіпелагу, сімдесят років конав під п'ятою чужинців.

— Ми прийшли визволити тебе від ненависного ворога, — тихо мовив Іван Затуливітер.

Тримаючи високо над головою автомати й в'язки гранат, морські піхотинці скочили з корабля у воду.

Не встигли минути покритої пасмами морської капусти мілини, як десь збоку, від маяка, раптом ударили кулемети, гримнули гармати.

До берега — кілька десятків метрів — пробиралися під шквальним вогнем.

Дехто так і не добіг. Скошений кулею, пішов на дно. Та наступ не припинився. Охоплені єдиним поривом, усі кинулися на приступ острова-фортеці.

Нога ще не торкнулася берегової тверді, а у дротяну загороду вже полетіли гранати.

Було очевидно: тут, де база Катаока, укріплена кожна п'ядь суходолу. Позиції з кулеметними гніздами, майданчики для батарей. У скелях, вподовж берега, доти й дзоти, з яких лилася свинцева злива.

Прорвавши першу лінію оборони, десантники кинулися вперед — їх підтримала корабельна артилерія. Кілька японських батарей замовкло.

Штурмові загони, незважаючи на шалений опір, який чинили самураї, вчепилися, як мовиться, в острівну твердь, зайняли, хоч і незначний, плацдарм.

Та в цей час почувся гул моторів, скрегіт гусениць. По схилу сопки з-за косогору виповзали приземисті, схожі на клоп-черепашок, танки. Їхні жовто-зелені борти були прикрашені синіми драконами.

Танки повільно наближалися до улоговини й косогору, того місця, де залягла морська піхота.

— Один, два, три… — навіщось заходився рахувати Іван Байда.

І збився з ліку — ворожих машин було понад двадцять.

Над баштою одного з танків хлопці побачили біле, з червоним сонцем посередині, полотнище.

— Нічого, браття, — озвався командир груші підривників Сашко Водинін. — Броня в них нікудишня, здолаємо!

— І, здається, озброєні танки лише сорока-міліметровою гарматою та кулеметом, — докинув Іван Байда.

— Тож нема чого боятися, — підбадьорив командир.

Він підвівся на повен зріст.

— Хлопці! — мовив. — Якщо танки прорвуться далі, вони нашкодять решті наших товаришів, що зайняли оборону в долині. Ворога треба зупинити будь-що. Клоп-черепашку з білим полотнищем над баштою беру на себе!

Низка танків, як хвостата змія, витягнувшись по долині, наближалася до пригірка.

Командир зрозумів: для атаки проти танків це найзручніше місце — вузька смуга дороги, затиснута схилами сопок та непрохідними болотами.

І він вирішив тут дати бій… Технік-лейтенант Сашко Водинін, ще недавно командир берегової мінної партії, як і інші товариші, хто зараз разом із ним стоїть на цьому вогневому рубежі віч-на-віч зі смертю, добровольцем пішов у морську піхоту.

Молодий красень, голубоокий син Росії, підводячись для атаки, на мить уявив рідну хату, очі матері, а ще всю, від Карпатських гір до цих далеких океанських суходолів, Батьківщину. І, подумавши про це, уже не міг діяти інакше.

— Вони не пройдуть! — упевнено сказав.

Зелено-жовта сталева змія повзла й повзла.

Головний танк колони уже досягнув пригірка, за яким починалася вузька, в лещатах боліт і сопок, дорога.

До скреготу гусениць і гуркоту моторів долучилися викрики «Банзай!» — під прикриттям танків у контратаку з довколишніх сопок піднімалися японські піхотинці.

— Не буде по-вашому, гади! — і Сашко метнув під головний танк гранату.

Оглушливий вибух, огонь, дим. Підбита машина, як дзига, закрутилася на місці.

Та вже підходили інші танки.

З ними й вступили у поєдинок морські піхотинці.