Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Хай! Він теж стане святим.

Вдень, коли набридала темна «лисяча нора», Мукудорі пробирався у вільхові кущі під дотом. Лежав, спостерігаючи з-під козирка каскетки, як у високості плинуть хмари.

Іноді над островом пролітали гуси. Ніби на старовинній гравюрі: глибоке тло густо-синього неба заштриховане ламаними лініями одвічних ключів.

Птахи летіли на південь, і самітнику від того ставало ще сумніше. Він згадував рідну домівку, матір…

— Що б там не говорили про відданість імператору, про готовність умерти, мечем примножуючи територію Ніппон, але мені, — висловив наболіле, — дорожче, хоч і злиденне, просте, мирне життя в рідній оселі.

— Ти, бовдур, бовдур і відступник! — сердито заперечив йому голос. — На святі Кігенсецу [57] Так званий «День заснування нації», який відзначався щорічно одинадцятого лютого і використовувався для розпалювання в народі агресивних, шовіністичних пристрастей. Незважаючи на те, що свято Кігенсецу після поразки Японії в 1945 році було заборонено, 1967 року його поновили. що ти говорив? Ти присягав на вірність Ямато-Дамасії, духу великої Японії, який устами імператора Дзімму проголосив: «Вісім кутків світу під одним дахом», тобто — Японська імперія самим богом покликана об'єднати навколо себе — від півночі до півдня, заходу і сходу — всі землі.

— О-ох, правда твоя, — простогнав Мукудорі. — І говорив, і клятву давав.

— От бачиш!.. А гинучи, затям, ти станеш святим.

Так, з оцієї клятої нори живим не вибратися. «Добровільно здатися росіянам? Але ж вони повезуть в океан, утоплять або розстріляють», — розпачливо подумав.

Всі інші способи повернутися до життя, що їх він не раз перебирав подумки, здавалися нереальними. Бо й справді — як, скажімо, викрадеш човна з тієї-таки колишньої бази Катаока, якщо вона пильно охороняється? А коли б і вдалося захопити, то чи далеко втечеш? До Японії сотні й сотні миль.

— Я стану святим! Я стану святим! Його величності імператору — хейко банзай! — несамовито закричав Мукудорі, випростуючись під кущем, де йому щойно сяйнула ця тепер невідчепна думка.

«Пілоти-смертники, збираючись в останню путь, випивають чарку саке, — заздрісно подумав про камікадзе. — І взагалі — їх урочисто проводжають. А я, я…»

Майнувши в нору, Мукудорі намацав у закутку ніші сховані гранати. Вони були немов гроно бананів, зв'язані докупи. Він прикріпив їх до паска, на якому трималися подерті бавовняні штани. В кишені куртки поклав зроблені напередодні їстівні кульки з риб'ячого борошна.

— Може, знадобиться…

І — побіг.

Недавно чисту далечінь океану сповив туман. Він клубочився на узбережжі, дедалі більше й більше наповзаючи на острів. Уже не видно було ні скель, ні сопок із кущистими чагарями на схилах.

Мукудорі біг до висілка, туди, де в невеликій затоці біля пірса були припнуті човни, а на узбережжі стояли будинки, в яких жили російські солдати.

О, він знає, як діяти! Вибере найбільше, багатолюдне помешкання. Переступить поріг, смикне за кільце гранати — і…

Від збудження і передчуття смерті, яка незабаром настане й зробить його героєм, святим, біг не тямлячи себе. Біг навмання.

Поминув пагорб. І, як тільки заніс ногу, збираючись ступити далі, земля увігнулася, і він провалився в глибоку яму.

— Куцу! — називаючи себе покидьком, вилаявся. — Куцу! — повторив, так ніби ці прокльони могли врятувати од невдачі.

А невдача була неабияка. Він упав у вимуровану під землею пастку. Таких «вовчих ям» — отосівана, розрахованих на піхотинців противника, японці нарили чимало. В одну з них і потрапив Мукудорі.

«Що ж це таке»? — зло подумав.

Озирнувся. Яма нагадувала пузатий, глибокий глек із вузькою, круглою шийкою вгорі. А тут, на споді, він був такий широкий, що, навіть розвівши руки, дістати протилежних боків було неможливо. Та й стіни — гладко вимуровані, без жодної зазублини. Піднятися по них — марна справа.

Пастка.

Внизу жовтіла скаламучена дощова вода.

«Може, дно земляне, і я під нього підриюся, вилізу звідси».

Він опустив по лікоть у воду руку. Пальці торкнулися до шорсткого, холодного покриття.

— Теж вимуровано, — безнадійно мовив.

Мукудорі залишив «лисячу нору» й подався до висілка, щоб загинути. А тепер у нього відпало бажання за кого б там не було помирати.

Жити! Піднялося непереборне бажання вибратися з цієї безвиході, а потім він знатиме, як діяти. Він піде у виселок не з гранатами — смиренно, з каяттям: «Якщо я заслужив кари, нехай вона настане».