Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Висілка свого не впізнав. Біля старезних хібар, у яких жили місцеві рибалки, поставили будинки переселенці з Хонсю й демобілізовані солдати, послані сюди з інших місць: уряд вже кілька років заохочував освоювати майже пустельні землі Хоккайдо.

— Окасан, окасан, — як колись, пригортаючись до матері, розчулено шепотів Мукудорі.

На мить відчув себе малим, шукаючи захистку в цієї найдорожчої для нього людини. І таки знайшов: дотик натруджених, у задубілих виразках рук — мати разом з іншими жінками Фурабоку працювала в кооперативі по обробці риби — повернув його до щасливої пори. Вже не було ненависного Сюмусю, страшних дотів та «лисячих нір» на ньому. Ні рейсів баржі в океан, ані полону…

Мукудорі вдома.

Хоч виселок невпізнанно розрісся, але в рідній домівці все було таким, як і раніше: невеличкі, перегороджені хитливими перетинками, кімнати. В одній з них, у стінній ніші, домашній вівтар з урнами праху діда й батька. Решта — спальні та їдальня, де колись, бувало, збиралася вся родина.

Мати від Мукудорі не відходила. По-святковому накрила стіл. З усього було видно: в хаті нестатки. Проте задля такого урочистого випадку позичила в сусідки трохи рису, приготувала улюблену синову страву — тцукікоме.

Усівшись на циновках біля низького столика, сестри запобігливо прислуговували брату. Сусіди розпитували його про далекий острів. Охкали, зітхали; дехто з них ще й досі не діждався — хто сина, хто батька чи брата.

А Мукудорі — живий.

Живий! — бриніла радість.

Він знов у звичному для себе середовищі, в світі назавжди втраченого дитинства.

З шурхотом б'ючись об шибку гостролистим віттям, під вікнами перешіптується бамбук; з блакитної далини неквапно піднімається сонце. Стрілчате проміння пронизує розлогий кущ, і тінь від листя падає на фусума — розсувні стіни вбогої хатини: ніби хтось невидимий наносить легкі, розмашисті штрихи тушшю.

Усе таке дороге, знайоме.

Мукудорі не залишало почуття, що він хлоп'я. Але ж душа… Душа його на тисячу літ постаріла й безповоротно переінакшилася. Він довгі роки, вимуштруваний казармою, чинив зло, і це ремесло смерті змінило його колись правдиву душу.

Тоді, на острові, потрапивши в кам'яну пастку підземелля, клявся:

— Якщо виживу, відмовлюся од всього лихого.

Та, як видно, минуле не просто відпускає від себе: воно й нині простягає огидні щупальці.

«Японія зазнала поразки, — залишившись у кімнаті сам, думав Мукудорі. — Ми, велика нація, розгромлені. Навіть імператор змушений був зректися свого божественного походження. Все це так. Проте дух Ямато-дамасія («Вісім кутків світу під одним дахом») живий. Отже, тенно-хейка банзай — імператору десять тисяч літ життя!».

— Хе! — скептично мовив, глузуючи з самого себе. — Банзай — ради чого?

Справді: хіба він мало натерпівся?

Втім, повернення додому розвіяло накопичені в душі прикрощі, приколисало страх перед невідомим майбутнім. Пережите якось одразу подаленіло, відійшло в небуття, ніби все те страшне, що сталося з ним, було з кимось іншим.

І все ж здоровий глузд узяв гору. Засинаючи, твердо вирішив: «Буду, як і раніше, рибалити. З минулим покінчено і ніколи не буде вороття».

Уранці його розбудив голос наймолодшої сестри, Акіко.

— Мукі, до тебе гість, — защебетала вона, розсуваючи висячу, з нанизаними бамбуковими брязкальцями циновку, за якою на підлозі покотом спав її брат.

— Хто там? — спросоння запитав Мукудорі.

— Це я, — почулося у відповідь.

На порозі, переминаючись із ноги на ногу, стояв смаглявий, з непомірно великою головою й довгими, розчепіреними руками коротун.

— Кокі?!

— Як бачиш, — розпливлася посмішка на вилицюватому обличчі прибульця.

То був земляк Мукудорі, Кокікі, з яким він колись разом плавав на риболовецькій шхуні.

Через цю вилицюватість та велику, схожу на химерну горошину голову, друзі прозвали його Сіндзю, що означає: перлина.

— Ти, Кокі, — пащекували вони, — не лише тезко знаменитого Мікімото [66] Кокікі Мікімото на початку нинішнього століття відкрив таємницю штучного розведення перлів. , а й виплодок його підводних плантацій, штучна перлина-сіндзю.

Кокікі тішило таке порівняння, хоч воно, якщо вдуматися, було образливе. Називаючи удавано щирого коротуна штучним виплодком, отже, підробним, товариші ставили під сумнів його порядність, натякали на причетність до військової жандармерії кемпетай, інформатором якої, догадувалися, він був.