Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Простак Мукудорі ні в що тоді не втручався й до Кокікі, цього таємного агента, ставився доброзичливо — не хотів задумуватися, хто ж той насправді й чому його на судні побоюються й уникають.

Через багато літ — несподівана зустріч… Що привело Кокікі сюди?

— Коннітіва [67] Добридень (япон.). , — шанобливо привітався господар, запрошуючи гостя до кімнати.

Військовополонені, серед яких тривалий час перебував Мукудорі й хоккайдці-односели, — всі були виснажені, худі, тому що кожного торкнулося горе.

Лихоліття посіяло голод. Нічого було їсти, дарма що по картках, «хайкю», одержували пайок. Замість натуральних продуктів якісь, сумнівної якості, сурогати: опилки — не опилки, але й на рис не схоже. З одягом теж було не краще.

Обличчя ж Кокікі аж лисніло від жиру. І якби він навіть не сказав, що служив у загоні особливого призначення, Мукудорі з його благополучного вигляду здогадався б про це.

Шия Кокікі була обмотана білим шовковим шарфом, обов'язковою приналежністю «обранців долі». Щоправда, темно-синій бушлат й шкіряні, з короткими халявами чоботи, які гість скинув перед порогом, свідчили, що Кокіні з колишніх військових моряків. Багатоликий чоловік.

Так чи інакше, з усього видно, що це не звичайний японець, людина, якій війна завдала горя. В цьому Мукудорі переконався ще більше, коли вони завели розмову.

Мати, вибачаючись за бідний сніданок, запросила їх до сусідньої кімнати. На столику стояло вбоге частування: кухлик із дрібкою рису, в полив'яних блюдцях трохи місо [68] Паста з бобів. й соєвого соусу.

— Сідайте, Кокікі-сан, — запропонував йому Мукудорі почесне місце навпроти себе.

Гість, завагавшись, сказав, що він, мовляв, зараз вернеться, й вийшов у тісну передню, де залишив бушлат і невелику поклажу. Вернувся з якимось пакунком у руці.

— Про смак страви довідуються, коли вона в роті, — вирік, кладучи пакунок на стіл.

— Що це?

— Зараз побачимо, — й Кокікі розірвав паперову обгортку.

З неї висипалося кілька банок із барвистими наклейками та квадратна солом'яна коробка.

— Марімо?

— Так, консервовані водорості, — кивком голови підтвердив прибулець. — А це — тушкований кальмар і сусі [69] Начинений рибою, овочами й яйцями і приправлений цукром та оцтом рисовий буханець. .

«Боже мій! — подумав Мукудорі. — Та я забувся, який смак у тих марімо. А ще кальмар і сусі… Ні, він таки чародій, цей Сіндзю!»

А гість із кишені вже діставав круглобоку, схожу на протитанкову гранату пляшку.

— Саке? — ще більше здивувався Мукудорі.

— Ні, Мукі, віскі. Американські, — уточнив.

Дивина! Згорьований, голодний люд Японії радіє кожному рисовому зернятку, а тут, бач, вишукані страви і навіть заокеанське питво. Вони заходилися снідати. Після чергової чарки Кокікі запитав:

— То, кажеш, ти з Сюмусю? Як же ми з тобою не зустрілися! Адже я там бував майже щодня. Мені довелося більше року служити на базі Касівабара, а вона ж поряд, на Парамусіро то.

— Я частіше знаходився в морі, ніж на березі, — відказав Мукудорі.

— Отже, моряк, суїфу, — зрадів Кокікі.

— Та майже що моряк…

Він, захмелівши, розповів («Краще б уже помовчав!» — жалкував потім) про транспортний підрозділ і самохідну баржу, на якій служив.

— Хай! — вигукнув Кокікі. — То, значить, ми з тобою робили спільну справу. Ти чував про генерал-майора Цуцумі? — запитав.

— Це той, командуючий гарнізоном на Мінамі?

— Він, — схвильований спогадами, усміхнувся Кокікі. — Я при ньому починав… Операція «Немуро». Ліквідація військовополонених, хто на Північному плато будував підземні укріплення, — додав, поринувши в спогади.

— Цим хизуватися зараз не можна, — зауважив Мукудорі.

— Ти маєш рацію, агарі [70] Колишній військовий (япон.). , — погодився Кокікі. — Але ж я про це кажу не на вулиці, а тобі, моєму давньому приятелю.

— Спасибі, — незрозуміло за що подякував Мукудорі.

Пригощаючись, вони почали згадувати спільних знайомих, суворий архіпелаг Чисімо-ретто, куди їх закинула доля.

— Що не кажи, славний був час, — зітхнув Кокікі.

Мукудорі йому нічого не відповів, лише гірко посміхнувся. Він хоч і сп'янів, а все колишнє пам'ятав добре. Подумав: «Нічого собі — славний час!»

Йому згадалися рейси в океан, холодний, темний дот, в який його безжально кинули на згубу; «лисячі нори»…

А Кокікі вів далі:

— Ти пам'ятаєш тих трьох безумців із рятівного плота, що задумали перепливти океан? Це було у вас, на Сюмусю.