Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

За мить два мексиканці, нічого до пуття не розуміючи, але підігріті хрусткими стодоларовими купюрами, повикидали з полиці всі свої сумки і захряснули мене в багажному відділенні. І впорались вони всього лиш за якусь секунду до того, як у хвостову частину літака увірвалися наші переслідувачі.

— Що за чортівня? — вилаявся дон Педро, уважно обдивившись навкруг. — Куди вони подівалися?

— У туалетах немає, я щойно перевіряв, — спантеличено прогудів Хорхе.

— Подивися ще раз! — закричав наркобарон. — Заглядай навіть в унітази!

— Може, ми їх десь пропустили?

— Цього не може бути!

Я лежав (хоча навряд чи до тієї пози, в якій я тоді знаходився, доцільно застосувати слово «лежав») і з трепетом дослухався до діалогу дона Педро з його мавпоподібним охоронцем. У багажному відділенні було страшенно холодно, певно, десь угорі над ним проходили вентиляційні канали, коліна боляче стискали голову і натирали вуха, а ребра при кожному вдихові глухо потріскували.

— Вони мають бути десь тут! — лютував дон Педро. — Я це нюхом відчуваю.

Зненацька на сцені цієї трагічної драми з’явилися нові дійові особи, які мимоволі стали нашими з Тьомиком рятівниками.

— Панове, у вас усе гаразд? — долинув до мене незнайомий голос. — Здається, ви надто збуджені.

Новоприбулих, схоже, було двоє.

— А ви хто такі?! — заревів наркобарон. — І яке вам діло до…

— Служба безпеки польотів, — чемно представився один з незнайомців. — Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.

— Як ви смієте мені наказувати?!

— Поверніться на своє місце, — працівник служби безпеки різко підвищив голос, — інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.

— Вам це так просто не минеться, — огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. — Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!

— Я все розумію, — все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, — але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, — його голос звучав твердо і не допускав заперечень. — Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.

Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції, але врешті-решт голоси віддалились. Хорхе і його бос повернулись на свої місця у салон бізнес-класу.

Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…

Через довгих десять годин «Boeing-747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.

Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.

Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.

Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.

Неохоче протюпавши кілька метрів уперед, я обережно виглянув зі сталевого рукава, який з’єднував літак з аеропортом. Артем присів і обстежував прилеглу територію, визираючи з-під мого плеча.

— Вони тут… — ураз злякано прошамкотів мій напарник, — …чекають.

Я прослідкував за його поглядом і вп’явся очима прямо в дона Педро Сесіліо Раміреса. Він стовбичив коло ескалатора, який вів до входу в міжнародний термінал аеропорту Барахас, — по суті, єдиного виходу з ґейту, куди пришвартувався наш 747-ий. Поряд з ним стирчали двоє дебелих смаглявих громил, в одному з яких можна було впізнати Хорхе. Трохи далі, закинувши ногу на ногу, сиділа донья Роза, зосереджено вивчаючи манікюр на пальчиках. Наче нічого й не сталося.

— Що робити? — запанікував Тьомик.

У цей момент наркобарон помітив наші опецькуваті голови, які стирчали з проходу, щось сказав своїм bodyguards, після чого вони всі втрьох нестерпно розреготалися. Вони не поспішали, нам справді не було куди діватися.

Я закрутив довбешкою навсібіч, гарячково шукаючи виходу з цієї, м’яко кажучи, делікатної ситуації. Зала очікування перед ґейтом, відмежована від приміщення терміналу прозорими перегородками, стояла порожньою — усі пасажири посунули на паспортний контроль. Всередині залишились тільки ми з Тьомиком, дон Педро та його люди.