Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

…Відтоді ми з Тьомиком не бачилися кілька місяців.

Я влаштувався офіціантом в одному з солідних ресторанів Києва і зажив більш-менш добропорядним життям. Спогади про невдачі та негаразди, які випали на нашу долю в Мексиці, з часом згладилися, і невдовзі я почав розглядати мексиканську авантюру не як фіаско, а як сукупність невикористаних можливостей, які не використалися через вплив цілком конкретних і об’єктивних несприятливих обставин.

Що робив увесь цей час мій друзяка, я й гадки не маю. Найбільш імовірно, що просто байдикував, адже працювати йому тепер уже було не треба.

Та ось одного весняного вечора, десь всередині травня, коли всі дерева в Києві, наче по команді, починають масово обростати листочками, у мене в квартирі задзвонив телефон. Ця, здавалося б, нікчемна подія ледь не призвела до моєї ґвалтовної кончини шляхом розриву серця. Річ у тім, що мені ніхто не дзвонив на домашній телефон от уже років з три і… я просто забув, що він у мене є. Тож, коли та клята машинерія (котру невідомо чому досі не відключили за борги) задеренчала у мене під ліжком, я замалим не віддав Богові душу.

Кілька секунд я вагався, але згодом зрозумів, що телефонувати може лише одна людина.

— Алло.

І я не помилився.

— Це я, чувак.

— О, привіт! Ти так несподівано, — насправді я зовсім не був здивований.

— Привіт! Як справи?

— Та потихеньку. Оце щойно згадав, що в мене вдома, виявляється, є стаціонарний телефон.

— Ну от, бачиш, як все класно…

Ми обмінялися стандартними зауваженнями стосовно погоди і останніх новин, після чого Тьомик перейшов до головного.

— Я переїхав на нову квартиру. Ти б, може, прийшов на новосілля чи шо…

Я замовк, вдаючи, що набурмосився.

— Та годі тобі, чувак! Ми ж стільки не бачились. Нікого, крім тебе, більше не буде. Посидимо, пивка подудлимо… Як у старі добрі часи!

— Ну добре, Тьомо, — погодився я і вже збирався класти слухавку, коли Тьомик знов озвався до мене:

— Максе…

— Що?

— Знаєш, Мексика — то було круто!

І ми майже одночасно мрійливо зітхнули…

Бачте, я ж казав, що він оклигає. Я ж бо знаю Артема, мов облупленого.

Залізши на підвіконня у кухні нової Тьомикової квартири, я поглинав соковитий огірок. Пузатий тепличний овоч цвіркав врізнобіч водою й насінням, заливаючи кухню апетитним запахом. Наші огірочки таки добрі, що там казати. У Мексиці таких зроду не було. Артем саме закінчував смажити картоплю і дістав з холодильника дві пляшки холодного пива, наче й не було ніякої конфронтації після прильоту з Мексики.

— Твоє улюблене — «Stella Artois», — сказав мій товариш.

— О, чудово, просто чудово! — заплямкав я. — Довго ж ти акліматизовувався.

Тьомик невиразно стенув плечима.

— Я хотів тобі дещо сказати… — почав напарник, і його пика миттю набрала дуже серйозного вигляду.

— Я тебе уважно слухаю.

— Просто… я тут довго думав, ну, про це… ну, про себе і про інших, як вони… ми… цейво… — Тьомик взагалі-то неперевершений оратор, але цього разу він щось і двох слів до пуття не міг зліпити. — Ну, ми тиняємося світом, нічого суспільно- корисного не робимо, толку від нас ніякого, і потім після нас й сліду на землі ніякого не лишиться…

Тут я хотів втрутитися і заперечити, що на місці однієї прикордонної застави після нас залишилося нічогеньке таке згарище, а діти дона Педро Сесіліо Раміреса ще хтозна на кого будуть схожі, але Тьомик не дав мені сказати.

— А ще, чувак, знаєш, оці мої гульки постійні. Це ж не може тривати вічно. Я… ми… як оце в Україну повернулися… я тут сам, зовсім сам. Розумієш? У всіх власні родини, дітки, всі ввечері гуртом за столом збираються. А мені що? По дискоклубах вештатися, нових шльондр шукати? Та, знаєш, уже й на дискоклуби якось не тягне…

Я нічого не розумів і почухав потилицю.

— Чувак, це на тебе хандра найшла після повернення в наш холодний клімат, — припустив я, намагаючись заспокоїти напарника. — То все мине, не переймайся.

Але Тьомик наче й не чув мене.

— А я все думаю, Максе, може, пора вже вгомонитися, осісти… ну, там, сім’ю завести… — Тьомик глипнув на мене. — Максе?.. Максе?! Агов, що з тобою?!

Я вдавився огірком, звалився з підвіконня і ледь не помер.

Слід віддати належне Тьомику. Він не розгубився і одразу кинувся до мене, кілька разів добряче стусонувши по спині.

— Ти шо-о, дурак?!! — нарешті прохрипів я, відхаркуючись.

— Вибач, я не хотів так сильно.

— Та я не про спину! Я про твоє одруження!