Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Oh, Madre de Dios! Яка удача! — заревів наркобарон, упізнавши мене. — Це чи не той вахлак, який хотів продати мені пів-Теотіуакану?!

Його шия здувалась і опадала, він рикав, наче бугай, але в його тоні не було й сліду безсилої злості, лиш якась диявольська радість та впевненість у тому, що цього разу нам не втекти. А цього разу нам, як не крути, тікати справді не було куди.

Одначе, коли донові Педро відкрилась та ж картина, яка відкрилася мені, коли стюард вивалив двері клозету, у нього, бідолахи, перекосило щелепу і на добрих кілька хвилин відібрало мову.

Щоправда, від побаченого відібрало мову не тільки донові Педро, але й стюардесі, трьом ближнім рядам пасажирів і стюарду, який висаджував двері. Так що кільканадцять секунд у салоні «Боїнга» на фоні гулу реактивних двигунів горлали тільки Тьомик та донья Роза, ніскілечки не переймаючись тим, що на них витріщається зо два десятки пар очей.

Скориставшись тимчасовим колективним збентеженням, Тьомик скінчив свою нечестиву справу, востаннє хрюкнувши так, що почули навіть пілоти авіалайнера. Його партнерша солодко застогнала, з її ніжок позлітали туфельки і загриміли по підлозі клозету. Стюард від перезбудження покосився, і якби не я, то, мабуть, впав би. А Дон Педро налився кров’ю і зробився кольором, як бурячок.

«Так, без паніки, тільки без паніки, тільки без паніки», — подумки повторяв я, намагаючись заспокоїтися, але серце калатало так, наче мало от-от розірвати легені.

— У вас є парашути? — задкуючи, приречено поцікавився я у стюардеси, бо стюард так і не прийшов до тями після Тьомикового оргазму.

— Ні, пане, це ж цивільний лайнер. Невже ви не розумієте, ми навіть не маємо права відкривати кабіну під час польоту…

— Не треба, — сказав я, — я вам вірю. Краще переконайте у цьому отих дядів, — я тицьнув пальцем на дона Педро та Хорхе, який спустився слідом за своїм босом.

А потім я щодуху попер салоном у хвостову частину літака. Тьомик, застібаючи на ходу штани, під захопливими поглядами молодих пасажирок, під пекучо-заздрісними поглядами пасажирів чоловічої статі й під осудливими поглядами поважних літніх жіночок майнув слідом за мною.

— От же ж козел, трясця твоїй матері! — волав я через плече тому дурневі. — Це ж треба, щоб на самому підльоті до Європи так вляпатись! Щоб ти здох, скотино! Ми ж уже майже прилетіли!

— Чувак, а куди ми біжимо? — кричав у відповідь Тьомик. — Ми ж у літаку на висоті 10 600 метрів!

Ми швидко наближались до останнього салону в економ-класі у хвостовій частині реактивника. Переслідувачів поки не було чути — наркобарон, розуміючи, що ми нікуди не дінемось, влаштував розбір польотів своїй благовірній. Але я знав, що це ненадовго: я не мав жодного сумніву, що раніше чи пізніше дон Педро і той дебільний Хорхе полізуть в цю частину «Боїнга» шукати нас.

Зненацька я спинився, побачивши, як якийсь коротун- мексиканець копирсається у своїх речах у багажному відділенні над сидіннями, призначеному для ручної поклажі.

— О, сеньйоре! О, сеньйоре! — заволав я і підскочив до недоростка. — Ви наш єдиний порятунок. Врятуйте наші душі!

При цих словах, не звертаючи уваги на обурливе верещання мексиканця, я почав викидати всі сумки з багажного відділення і запихати їх під крісла. Спорожнивши полицю, я уважно обдивився свого напарника.

— Залазь! — зрештою скомандував я.

— Що?!

— Залазь, кому кажу!

— Я туди не вбгаюся!

— Доведеться, Тьомо!

— Ви що робите, хулігани?! — обурився мексиканський кордупель. Він стрибав навколо мене, бризкав слиною і дзявкав, наче пекінес. Зрештою я дістав з кишені сотню баксів і роздратовано запхав йому прямо в рота. Це подіяло на нього заспокійливо, і коротун заткнувся.

Тим часом Тьомик видерся на одне з крісел і забрався до багажного відділення.

— Ноги підігни! — звелів я.

Мій напарник слухняно притис коліна до грудей.

— Максе, я не хотів… — почав було Тьомик.

Я вже чув голоси дона Педро і Хорхе. Вони наближались до останнього салону в економ-класі паралельним проходом.

— Козел, — прошипів я.

— …Максе, я чисто випадково зустрів її в аеропорту, коли йшов до туалету.

— Та пішов ти… — і я рвучко захряснув дверцята багажної полиці. Зсередини долинув страхітливий хрускіт кісток і приглушений Артемів стогін. Але іншого вибору в мене не було. Так, принаймні, мій напарник лишався живим.

Затим я кинувся до сусідньої полиці, всучив її хазяїну дві сотні баксів і знаками попрохав зробити те ж саме, що й з Тьомиком. Зайві слова могли передчасно видати моє місцезнаходження.