Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Після майже десяти місяців поневірянь теренами Мексиканських сполучених штатів я врешті-решт вирішив, що з нас досить. Нав’язлива ідея займатися бізнесом на іншому континенті полишила мене. І цього разу, мабуть, надовго.

Така розважлива й толкова думка навідалася в мою макітру холодного грудневого вечора за тиждень до католицького Різдва, коли ми з напарником після всіх наших митарств потай повернулися до Мехіко і безрадісно гаяли час, вигадуючи, де б то його ще напакостити. По небу брели важкі хмари, вікно тремтіло від поривів холодного вітру. Тьомик сидів поряд зі мною, втонувши у кріслі і понуро втупившись у старенький телевізор. На «MTV» один за одними крутили передноворічні хіти з першої десятки, перериваючи їх тупими до неможливого рекламними роликами.

— Слухай, чувак, набридло все… — почав я здалеку.

Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.

— Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.

Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:

— Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.

Я зітхнув, пропустивши повз вуха останнє зауваження, затим підвівся, підійшов до телефону і набрав номер агентства з продажу квитків.

— Два квитки на найближчий рейс до Мадрида, будь ласка. Так… Так… Звичайно, влаштує… Ні, не все. Звідти — першим же рейсом до Києва.

Цього разу Тьомик був якийсь не такий, як завжди. Зовсім не переляканий. Швидше, дещо схвильований і надміру збуджений, наче майбутній політ вводив його в якийсь незрозумілий екстаз.

Така різка переміна в настрої сталася з моїм напарником відразу після походу в клозет. Ні, ні, я серйозно, ви не смійтеся. Ми пройшли реєстрацію в аеропорту ім. Беніто Хуареса, здали нечисленний багаж, отримали посадочні талони і посунули в зал очікування. По дорозі Тьомик відлучився, сказавши, що я можу не чекати його.

Уявіть собі, мій напарник не з’являвся майже півгодини. Не знаю, що можна робити в туалеті цілих тридцять хвилин, але то, звісно, справи Тьомика, і мене воно зовсім не стосується. Утім, після повернення з кімнати для роздумів мій напарник сяяв, точно як нова копійка. Щось аж розпирало його зсередини. Він йорзав на стільці, задумливо чухав потилицю, а потім промовив слова, яких я від нього нізащо не очікував почути:

— Так класно! Ми летимо!

— Ага… — хмикнув я.

І то був лишень початок. Що менше часу лишалося до посадки в літак до Мадрида, то щасливішим ставав мій напарник, хоча в дійсності мало би бути навпаки.

Я навіть навмисно сам змотався в туалет. Не по нужді, а так — на рекогносцировку. Все ніяк не міг розкумекати, що такого смішного можна назирити у мексиканських вбиральнях? Однак бойова розвідка на місцевості нічого не дала: мені не вдалося відшукати чого-небудь підозрілого чи просто вартого уваги. Ще більше спантеличений, я притюпав назад до зали очікування.

Повернувся я якраз вчасно. Симпатична мексиканочка за столиком з написом «AeroMexico» щойно завершила робити оголошення про посадку на наш рейс.

У літаку взагалі почався якийсь полтергейст. Як тільки ми відірвалися від землі, збудження мого Тьомика досягло апогею. Він вертівся, як в’юн, крутив навсібіч головою і безперестану зиркав на годинника. А ще він мрійливо зітхав, час від часу дурнувато посміхався і повторював:

— Класно, правда?

Я, чесно кажучи, розгубився і навіть не надумав, що б йому Просто не міг повірити, що переді мною мій давній товариш Артем, який щойно здійнявся в повітря на літаку і якому доведеться провести в цьому літаку цілих 12 годин! Мій Артем, отой, що нормальний, уже давно мав би валятися під кріслом напівмертвим від страху.

Рівно через годину після зльоту, коли мій напарник, здавалося, вже заспокоївся, а я помаленьку починав куняти, Артем знову зірвався і пішов до туалету. В результаті чого зник безвісти.

Спливло хвилин двадцять, перш ніж його відсутність почала здаватися мені підозрілою. Затим пройшло ще не менш як чверть години, протягом якої Тьомик так і не повернувся, і я остаточно зрозумів, що щось тут, в дідька, не так.

Відстебнувши ремінь безпеки, я встав з місця і потюпав до перегородки між салонами. Саме в таких перегородках у літаках типу «Boeing-747» розташовуються туалети. З трьох кабінок зайнятою виявилась лиш одна, про що свідчив червоний напис «Occupied» над ручкою. Не знаючи напевне, чи то справді мій напарник, я спочатку не наважився стукати.