Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Глянь, який прикольний краєвид, — звернувся я до свого напарника, щоб трохи розвіяти гнітючу атмосферу в салоні, яка зависла в кабіні після Бенітової оповіді.

Але Тьомик мовчить. Він не любить літати.

Явні сигнали про загрозу почали надходити суцільним потоком десь на двадцятій хвилині польоту, але я, на жаль, не надав тому належної уваги. Тьомик плавно зблід і кілька разів неголосно пукнув. (Зауважте, за той час, поки наш пілот розказував свою історію, мій напарник не вимовив і слова.)

— Так, а чого ви питали, чи нас не закачує? — від нічого робити спитав я у нашого пілота.

Літаком вкотре струсонуло, він втратив кілька метрів висоти, після чого знову подерся вгору. Уже страшенно блідий, аж посинілий Тьомик зіщулився на своєму сидінні.

— Та був у мене колись один пасажир, теж, як і ви, папараці, все казав, не укачує, не укачує, собака… А потім так заблював мені ззаду пілотське крісло, що після того легше було поставити нове, ніж старе відмивати. Я зі злості того вилупка ледь з літака не викинув.

І от уявіть, не встиг старий пілот це промовити, як Тьомик відкрив рота, ну, так, начебто сказати щось збирався. Але Тьомик не знає іспанської, тому, як розібратися, говорити йому не було чого.

— Шо таке? — спитався я.

— Та все нормально, — відказав Тьомик українською, але якимось наче не своїм голосом.

А тоді без усякого попередження взявся потужно і якось по-театральному піднесено ригати. Він так старався, що заблював не тільки крісло пілота, а й самого пілота, штурвал, і навіть панель з приборами. Щоправда, на лобове скло у нього уже не вистачило напору.

— От же ж ідіоти! — ледь не крізь сльози лаявся старий, витираючи замасленою ганчіркою висотомір і покажчик рівня горизонту. — От же ж недоноски, диявол би вас забрав! Я так і знав, що ви справжні фотографи !! Кляті жовтороті ґрінго…

— Це не я! Це не я! — горлав я щодуху, намагаючись перекричати рев пропелера і гаркання Беніто. Я був упевнений, що старий пілот зараз візьме та й висадить нас прямо тут, на висоті три тисячі метрів.

— Я вас приб’ю, козли! — кричав мексиканець.

— Діду, не треба! — розпачливо благав я. — Ми все помиємо.

Тьомик у цей час вдруге розкрив рота і почав астматично хапати ним повітря. Наче рибина, викинута на берег. Я на нього подивився і весь похолов.

— Тьомо, тільки не це! Тримайся, я тебе прошу! — слізно упрошував я. — А то він спустить нас униз без парашута!

— Не можу! — заплакав Тьомик.

Після цих його слів я вихопив з-під крісла якусь замизкану шматину і, не вагаючись, заткнув нею рота напарнику. Позеленілий Артем окинув мене осудливим поглядом, сповненим невимовного презирства, але кляпу з рота не вийняв.

Мій напарник тримався так ще хвилин з десять. З вікна вже проглядався Тихий океан. Ще трохи, ще зовсім трохи, але… Коли Артема прикрутило втретє, не допомогла навіть імпровізована тканинна заглушка.

Сталося все настільки швидко, що я й оком не змигнув. Тьомик виплюнув з рота кляп і вихопив з моїх рук рюкзак. І поки я втямив, що він збирається робити, спорожнив увесь свій шлунок всередину… Прямо на гроші, які я отримав за електростанцію.

«А щоб ти був здоровий», — подумав я.

Артем втерся рукавом і полегшено зітхнув. Мабуть, покращало… Беніто злостиво зиркав через плече то на нього, то на мене і сердито сопів. Його лихий погляд нічого доброго не віщував.

Тим часом гори розсмокталися, і перед нами у всій красі постало іскристе плесо найбільшого світового океану. Ліворуч виднілася сіра шлейка посадкової смуги.

Після запаморочливого приземлення оахакський авіатаксист вигнав нас на вулицю і вишикував під крилом. Старий задумливо походжав з боку в бік, закинувши не плече мачете. Тьомик винувато втупився собі під ноги.

«Зараз буде обтесувати», — пронеслось у мене в голові.

— Камеру давай! — натомість гримнув мексиканець, підскочивши впритул до мене.

— Що? — я не відразу зрозумів, що він від мене хоче.

— Ти обіцяв мені камеру! — ми спопеляли один одного поглядами. — Якби не вона, я цього рогуля ще перед заходом на посадку висадив би за борт.

«Та нехай би ти вдавився», — подумав я і вручив старому ручку.

— Ганчірка й порошок для чистки в кабіні під сидінням, — безапеляційно продовжив пілот. — Відполіруєте все і ззовні, і зсередини, щоб літак був як новесенький.

— Та ми ж не… — спробував захищатися Тьомик.

— Я сказав, помиєте ще й ззовні! — гаркнув на нього Беніто. — Питання є? Немає! Задачу маєте, жовторотики. Приступайте!