Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Та отак — прямо з кабіни, шваброю.

Я глянув перед себе. Дійсно, за кріслом пілота лежала швабра. На її кінці виднілися зарубки, схоже, сліди від ударів пропелера, коли він уже розкрутився. Я подумав, як все-таки добре, що Тьомик не розуміє іспанської…

Літачок плавно посунувся вперед, наче жниварка, косячи траву перед собою. Злітна смуга представляла собою відносно рівну ґрунтову ділянку, розчищену від трави. Здаля її геть не було видно.

Уже перед самою злітною смугою Беніто раптом загальмував, почухав потилицю і пригальмував пропелера.

— Що таке?! — верескнув я.

— Вас не закачує? — зненацька спитав дідок, кумедно вигнувши праву брову.

— Ні!

— Точно?

— Точно!!!

— Дивіться мені. Бо я не люблю фотографів…

Тьомик хотів щось бовкнути, але я міцно стиснув під сидінням його руку, мовляв, мовчи. Нам треба будь-що вилетіти з Оахаки.

— Нас не закачує, злітайте швидше!

— Так всі кажуть, що не закачує, а потім…

При цих словах Беніто знову піддав газу, впустивши в кабіну порцію чорного диму, і почав розказувати свою історію.

— У мого батька було п’ятеро дітей: Марія, Хуан, Кончіта, Маркантоніо і я. Маркантоніо був найстарший, ну, а я, значить, — наймолодший.

— Злітайте! — сердито прокричав я.

Беніто спочатку вдав, що не почув мене, але за мить втопив важіль газу до упору, розвернув носа вздовж злітної смуги і відпустив гальма.

— У ті часи, коли народився Маркантоніо, Мексика була зовсім не та, що зараз…

Літак бурхливо трясло й шарпало на вибоїнах ґрунтової злітної смуги. Гул мотора в рівних пропорціях змішувався з громовим бряжчанням розхитаних шасі та крил, які теліпались так, що, здавалося, от-от відваляться. В цю вогняно-металеву симфонію органічно впліталося страхітливе потріскування фюзеляжу, який плющився і вигинався, наче корпус підводного човна на критичних глибинах. Гуркіт стояв такий, що тільки секунд через двадцять я помітив (причому саме помітив, а не почув), що мій напарник скімлить від страху і намагається вистрибнути з літака, поки той ще не відірвався від землі.

Я силоміць втиснув Тьомика у крісло, а сам пристебнувся двома пасами безпеки. Навхрест.

Літак і далі набирав швидкість, розхитуючись з боку на бік. Старий пілот продовжив розказувати, перекрикуючи рев мотора.

— …не було доріг, аеродромів, електрики. На всю Оахаку був тільки один єдиний триповерховий будинок, та і той — бордель. Люди жили за своїми власними законами, заробляючи на життя важкою працею у полі. І що головне — всі рівні між собою. Звісно, був алькальд або, як це по-вашому, староста, були й бандити, але все було по честі, ніхто нікому не заважав…

Старий підняв штурвал на себе, рулі висоти скреготнули, наче блискавки (аж я почув у салоні), і літак важко відірвався від землі. Ще кілька секунд він розчісував колесами траву, а потім, нібито хто йому дав під хвіст, різко шугонув угору. Гуркіт у кабіні відразу стишився, немов залишився на землі посеред зеленої трави, бурого глиняного пилу та чорного диму від старенької «Cessn’и».

— Але потім нам усім на голови звалилась цивілізація, — правив далі пілот. — Понаїжджало машин, дороги проклали, з’явились літаки і… фотографи. Все почало змінюватись, мінялися й люди. Хтось багатшав, хтось розорювався, але всі разом ставали злими й заздрісними, готові перегризти горлянку один одному за нещасних кілька песо. Ніхто не хотів працювати, хоча грошей хотілось усім. Утім, найгірше робилося з бандитами: вони стали вкінець безсовісними, і жадібність їх просто не мала меж. Якщо раніше злодюги крали з якоїсь гасієнди козу чи вівцю, то хазяїн міг бути певним, що до наступного року його садибу вже не чіпатимуть. Усе було по честі… — зітхнув старий. — Зате після того, як привалила ваша цивілізація, крадії могли запросто поцупити ціле стадо. З козенятами. Ще й на додачу вакероса по макітрі ціпком бухнути.

Літаком славно труснуло і жбурнуло в повітряну яму. Мотор захлинувся, крила затріпотіли, а у мене в животі запурхали метелики. Я неуважно слухав авітаксиста, потай радіючи, що кожен змах лопатей пропелера віддаляє мене від Оахаки. Тьомик з бездумним виразом приклеївся до шиби.

— Мій padre першим розкумекав, що новітнім змінам уже нічого не протиставити, — продовжив Беніто, — тому він швидко перебудувався на новий лад і вирішив по-максимуму витягти з них вигоду. Саме тоді mi padre і заснував «Аеробукану», перші оахакські авіалінії, і навчив нас трьох, своїх синів, літати.