Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Мексиканка тим часом знизала плечима:

— Більше тут ніхто не дасть, а нам потрібно за щось жити, — вона якось винувато глипнула на мене і Артема, — земля тут дуже бідна, сеньйори. Ростуть самі бур’яни…

Загалом ми пробули в тому селі майже два тижні, поки мій напарник не відновився остаточно після травми. Було видно, що Тьомик з дня на день почував себе краще, однак чомусь постійно просив мене відкласти від’їзд. Більше того, весь другий тиждень він цілими днями невідомо де шастав, безперестану валандаючись по селищу та його околицях. Один раз я запримітив, як Артем поспішав кудись з кольоровими ковдрами під пахвою. Однак хлопець був настільки заклопотаним, що навіть не почув, як я гукав його.

Зрештою мій терпець урвався, я виматюкав Тьомика, і вже наступного дня ми повантажилися у джип (добросердні горяни на прощання притягли нам цілі ящики різних наїдків), аби продовжити свій шлях на захід у напрямку столиці штату.

Зовсім скоро після того, як ми залишили гостинне, але зачухане гірське селище, покажчик палива в баку скотився майже до нуля. На щастя, щойно я це зауважив, на дорозі вигулькнув знак, що за п’ять кілометрів заправка. Схоже, фортуна все ще не відвернулась від нас після того, як Тьомику заманулося полопотіти щоками посеред привільних мексиканських гір на швидкості 100 км/год.

Щойно я вирулив до підстаркуватої, наче вирізаної зі старого американського фільму бензоколонки, як машина заглухла. Я не міг стримати усмішки, бо ми спинилися акурат поруч із тримачем для двох сильно протертих шлангів, і мовив бадьорим голосом:

— Удача на нашому боці, друже! Хе-хе! Ти тільки подивися, як ми підкотили до заправки. Якби у баку лишалося хоч на краплину менше бензину, ми б сюди не доїхали.

В цей час, розбуджений гуркотом мотора, з підсобки зринув пом’ятий невисокий мексиканець, працівник бензоколонки. Він неспішно дочовгав до авто і привітався з нами млявим кивком. Я повернувся до напарника, що сидів поруч зі мною на передньому сидінні, і проказав:

— Повний бак.

Від самого першого дня у Мексиці ми з Тьомиком раз і назавжди поділили між собою обов’язки. Я відповідаю за організаційне планування всього процесу нашої життєдіяльності, починаючи від пошуків нічлігу та вибору харчів і закінчуючи бізнесовими оборудками, в той час як мій напарник одноосібно відає фінансами. Для вас, шановні читачі, певно, вже давно не секрет, що саме Артем зазвичай бере на себе поточні витрати і тримає у себе всі наші гроші. Тож, сказавши «повний бак», я тим самим попросив напарника заплатити працівникові заправки за повний бак бензину. Втім, цього разу Тьомик сидів і не смикався, наче й не чув мене. Приземистий мексиканський роботяга застиг коло авто зі шлангом, мов статуя, терпляче чекаючи на гроші.

— Дай йому п’ять сотень песо, — повторив я, — не спи, чоловік жде!

— У мене немає грошей, — тихо-тихо, майже пошепки промовив мій компаньйон.

Я чомусь подумав, що він не хоче розмінювати крупні купюри.

— Ну добре, — відказую, — давай тоді, скільки маєш.

— У мене немає грошей, — так само тихо прошепотів Артем.

— Що значить: немає грошей? Після гватемальської феєрії у нас мало лишитися ще принаймні кілька тисяч баксів!

— У мене немає грошей, — уперто твердив Тьомик, потупивши погляд додолу. — Взагалі немає.

Раптово я відчув неприємне лоскотання в грудях:

— Куди ти подів наші гроші?!

Мій напарник похнюплено мовчав, ще більше нахиливши голову. Мексиканець зі шлангом нетерпляче постукав у бокову шибу авто і гукнув у салон кострубатою іспанською:

— Ви там що, позасинали?

— Espere un momentito, señor [44] Зачекайте хвилинку, пане ( ісп. ). ! — відмахнувся я від нього, а тоді повернувся до Тьомика: — Де наші бабки, чувак?

— У мексиканців, — пробубнів мій напарник.

— У яких мексиканців?! — я поволі закипав, немов вода у чайнику.

Артем уникав дивитися на мене і, здавалося, готовий був розплакатися:

— У тих, що в селищі… ну ті, які мене виходили… і в їхніх односельчан…

— Вони їх у тебе вкрали? — я весь похолов. — Чому ти раніше мені не сказав?!

— Ніхто нічого не крав. Я їх сам віддав…

— У тебе гарячка?! — заревів я, сам себе не тямлячи від гніву. — Ти просто так запхав тим аборигенам усі наші гроші?!!

— Насправді я не просто так віддав, — Тьомик несподівано змахнув головою, гордо підкинувши чуба, а потім з гідністю доказав: — Я викупив увесь їхній крам. По достойній ціні. Вони на те заслужили!