Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Гуркіт двигуна впереміж з моїми переляканими воланнями (Тьомик так і не приходив до тями) розторсали половину селища. Насуплені й роздратовані через те, що їх відірвали від заслуженої післяобідньої сієсти, оахакські хуторяни неохоче вибиралися з понурих облуплених халуп. Одначе щойно перші селяни запримітили, як я витягую із заднього сидіння свого непритомного напарника, їх неначе підмінили. Кілька чоловік одразу кинулись мені на допомогу, обережно перебравши на свої руки Тьомика, якась жіночка принесла глек з крижаною джерельною водою і, щось безперестану розчулено примовляючи, збризкувала обличчя мого напарника, а двоє чоловіків, обережно розтуливши щелепи, нарешті видобули гілляку із закривавленого Артемового рота. З розбитих губів сочилося кілька тоненьких цівок крові. Один з мексиканців, доволі приємний на вигляд хлоп років тридцяти, вибігши на середину дороги, скеровував процесію з бездиханним тілом до широко розчинених дверей свого будинку. Не минуло й хвилини, як мого напарника, наче якогось древнього єгипетського фараона, притарабанили на руках всередину приміщення.

Високий і статурний індіанець, певно, хазяїн цієї халабуди, допоміг мені вкласти товариша на примітивне дерев’яне ліжко, застелене м’якою периною. Допитливі горяни тісною ватагою обступили лежак, з сумом розглядаючи бліде Артемове обличчя, однак господар тут-таки випхав їх надвір, час від часу сердито покрикуючи на кількох надто цікавих односельців, що намагались було лишитися в кімнаті й поспостерігати, що далі буде. Тим часом стара індіанка, та ж сама, що спорскувала Тьомикове лице водою, притягнула звідкись мідний тазик з водою і зробила постраждалому марлевий компрес. Після того вона обережно стягла з мого напарника одяг і натерла його якоюсь пахучою субстанцією.

Я підійшов до товариша і помацав пульс. Серце кволо, але ритмічно буцкало. Його удари нагадували цокання годинника, в якого сідають батарейки. Тьомик був живий, але чомусь вперто лишався непритомним.

Зрештою довгов’язий індіанець взяв мене під руку і акуратно випровадив з кімнати, пошепки пояснивши, що для мого напарника зараз головне — це тиша та спокій. Я кинув останній зажурливий погляд на Тьомика і слухняно вийшов надвір.

— Що з ним трапилося? — співчутливо спитав якийсь селянин, коли я вибрався на вулицю.

Я збрехав, що Тьомик упав з дерева і, планеруючи, перечепився зубами за гілляку. Ця страхітлива вість миттю рознеслася селищем, в результаті чого за півгодини коло хати, наче перед мавзолеєм, вистроїлась вервечка людей зі співчутливими мінами на лицях та чималенькими кошиками й клунками в руках. Кожен підходив до мене, вручав свої скромні дари і, ледь не плачучи, висловлював Тьомику щирі співчуття. Хуторяни несли, хто що тільки міг: фрукти, якісь гірські ягоди, печену картоплю, яйця, свіже молоко і навіть тканину для примочок. Мені почало здаватися, що ми ненароком заїхали в якусь утопічну християнську общину, що протягом століть лишалася відірваною від жорстокості і меркантильності решти цивілізованого світу. Проте життя ще змалечку привчило мене: ніщо в цьому світі не дається просто так, а за дармові бакшиші часто доводиться платити подвійну ціну. Тому поволі в моїй голові зародилася колюча підозра, що насправді це ніяка не християнська община, а зачахле кодло язичників, котрі навмисне відгодовують мого Тьомика, щоби потім… ну, скажімо, принести його в жертву! Можливо, думав я, навіть разом зі мною! Тому я вирішив подвоїти пильність і перестав дякувати за подарунки, проводжаючи кожного нового мексиканця безжальним і грізним поглядом. Утім, вловивши невдоволення та підозру в моїх очах, горяни, певно, подумали, що чимось не догодили мені, і почали нести ще більше гостинців.

Так минула ніч і весь наступний день. Увесь цей час я, наче відданий пес, не відходив від ложа мого напарника.

Надвечір другого дня Тьомик нарешті прийшов до тями.

— Як ти, чувак? — тихо спитав я, помітивши, що Артем розплющив посинілі очі.

Тьомик поворушив затерплим язиком і кволо прохрипів:

— Цотири…

— Що чотири? — не зрозумівши, перепитав я.

— Узе цотири, — повторив Тьомик і відкопилив верхню губу.

Я з останніх сил стримався, щоб не скривитися. Таки точно, вже чотири… гарних таких дірки між зубами. Хоча, як подумати, мій компаньйон ще легко відбувся, позаяк при швидкості у сотню км/год могло півщелепи знести. Запросто.

Наступного дня Тьомик уже міг вставати з ліжка, хоча слід відмітити, що його нижня щелепа ще не до кінця відновила свої функціональні якості, — вряди-годи її заклинювало, внаслідок чого мій напарник втрачав здатність членороздільно висловлювати свої думки, натомість починаючи похнюплено й рахітично хрюкати. Щоразу мені доводилося вправляти щелепу потужним хуком справа. Проте найгіршого — струсу мозку — як мені тоді здавалося, Тьомику вдалося уникнути.