Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Артем весь аж світився радістю та щастям. Він зирнув на мене крізь отвір у даху і безтурботно усміхнувся. Ліпота! Міцно тримаючи кермо, я задер голову й усміхнувся у відповідь. Оце життя! Тим часом Тьомик підвівся ще вище, наполовину висунувшись із люка, розкинув руки врізнобіч і аж замружився від кайфу. Щоки кумедно залопотіли на вітрі.

— Ти точно як Лео Ді Капріо на «Титаніку»! — крикнув я.

— Ги! — сказав Тьомик.

— Ги-ги! — сказав я.

Трах! Бабах!!!

Тьомика висмикнуло з машини, немов морквинку зі свіжої землі, тільки ноги над дахом майнули. Пляшка пива поскакала кудись у хащі.

Чи то через той несподівано гучний відзвук удару, чи то через те, що лівий сандаль під час вильоту Тьомика зірвався з його ноги й бацнув мені по обличчю, я на якусь мить випустив кермо з рук і від переляку поплутав педалі. Двигун завив, машина понеслась ще швидше, з громовим тріском прокладаючи нову трасу в джунглях.

Зрештою я намацав потрібну педаль і таки вдарив по гальмах. Стареньке авто занесло назад на дорогу. Затим, порскаючи жалісливим вищанням з-під коліс, джип рвучко розвернувся, перекинувся на зустрічну смугу і ввігнався задом у цупку перину нетрищ. Заднє скло розлетілось на дрібненькі скалки, і лиш тоді мотор врешті-решт заглух.

— Тьомо, ти де?.. — одними губами прошепотів я.

Кільканадцять секунд я отетеріло водив очима по салону, не розуміючи, куди катапультувався мій напарник. Потім обережно визирнув крізь обліплену листям лобову шибу на дорогу.

Прямо з-під капота машини простягались два паралельні сліди від шин, перетинаючи трасу навскіс. Тьомик в неприродній позі розкинувся на дорозі в сотні метрів далі, тримаючи в зубах товстенний сучок. Над його тілом все ще кружляло обірване й пошматоване листя.

Я схопився за голову. Ну що за біда? Все ж було так добре, справжня ідилія! Та мій горе-компаньйон, схоже, ніяк не може без дурнуватих пригод на свою голову.

— Ну що, — кричу йому, визираючи з вікна, — попив пивка? З вітерцем, бляха…

Однак Тьомик уже добру хвилину не ворушився і не виявляв жодних інших ознак життя. На мене раптом напосіло ядуче хвилювання, каламутні щупальці одурманююче поганого передчуття важко стиснули горло. Вискочивши з машини, я підбіг до напарника.

— Друже бобер, вставай!

Мій товариш ніяк не зреагував.

— От дідько! Артеме, ти хоч живий? Вставай, не прикидайся!

Але він не прикидався. Уже й листочки всі поопадали, а Тьомик і не думав підійматися.

Після ретельного огляду я виявив, що наш джип, на щастя, не так уже й сильно пожмакало після польоту крізь нетрища. Під час незапланованого прокладання траси в заростях бульдозерним методом спереду трохи погнулась решітка радіатора (сам радіатор лишився цілим і не протікав), а ззаду відвалився бампер, вилетіло скло і порозбивалися всі фари. Проте без цього ще можна їздити Мексикою, головне, як то кажуть, щоб колеса крутилися.

З виду Тьомик теж не дуже постраждав (якщо не рахувати дебелого дрючка, в якого він вчепився зубами неначе піранья і якого попри повну непритомність він ніяк не хотів відпускати). Однак, на відміну від машини, яка все ще заводилась і їхала, хлопець не реагував на жодні мої дії, ляпаси, пощипування, легенькі стусани чи постукування по колінних чашечках тощо. Тож, затягнувши свого бідолашного напарника разом із полінякою в автомобіль, я тремтячими руками завів двигуна і вихором помчав у найближче селище, аби надати потерпілому товаришеві першу допомогу.

Ситуація ускладнювалася тим, що ми встряли в цю халепу високо в горах десь на кордоні між мексиканськими штатами Чіапас та Оахака, дуже далеко від цивілізованих місць. Я чудово знав, що на добрих півтори сотні кілометрів попереду не знайти жодного великого населеного пункту, тому, підмітивши справа коло траси напівприкриту хащами ґрунтівку, яка вела кудись убік, без жодних вагань повернув кермо праворуч. Таке рішення виявилося правильним, бо менш ніж через п’ять кілометрів я на повній швидкості влетів у невелике село, що з останніх сил тулилося до прямовисної кручі.

Селище було зовсім не таким диким, як, скажімо, Санта-Фе на півдні Чіапасу. Воно просто було страшенно бідним. Таким бідним, убогим і занедбаним, що не тільки одяг його мешканців, а навіть стіни будинків світили дірами, подекуди більшими за ті, що правили за вікна. Навколишні гори, хоч і були вкриті густою, мов пивна піна, зеленню, насправді уперто відторгували будь-яку культурну рослину, в них посаджену, а шумливі потічки, що, неначе блискавки, зривалися з вершин і живими сріблястими зиґзаґами мчали вниз у долину, на такій висоті були ще надто малими і надто бурхливими, аби в них могла водитися велика риба. Через це запаморочливо красиві й грізні гори Оахаки у дійсності є диким і зовсім негостинним місцем. Зубожілі селяни виживають лише завдяки тому, що тримають нечисленні отари кіз та овець, яких випасають у вузеньких улоговинах високо посеред скель, а також плетуть різнокольорові килими, рушники та ковдри з овечої вовни, які продають небагатьом туристам або ж нахабним перекупникам з Мехіко. Багато хто з них, втративши надію, виїхав на заробітки в США чи Канаду…