Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Після обіду з метою пришвидшити процес реабілітації я витягнув Артема на невелику прогулянку в прилеглий до високогірного хутора кипарисовий гай.

Все селище на чолі з індіанцем та його старою матір’ю, які прихистили нас у своїй нужденній халабуді, сердечно вітали щасливе зцілення мого напарника. Зустрічаючи нас на вулиці, аборигени кидалися навперейми, приязно посміхалися, тиснули нам руки і настирливо запрошували випити з ними кави. За останні кілька днів моя підозріливість практично повністю зникла (хоч я все ще не міг повірити в таку нечувану безкорисливість, зовсім не властиву виду Homo Sapiens), тому я радо приставав на їхні запрошення, приносячи цим велику приємність мексиканцям. Майже кожен такий похід на каву завершувався смачнючим обідом чи вечерею з бобів, картоплі, м’яса, фруктів та вина.

— Дивні люди, — не переставав я дивуватися, обома руками наминаючи наїдки, — надзвичайно дивні люди. І оце, Тьомо, все просто так! Без-плат-но! Уявляєш? Поки ти лежав без пам’яті, вони тобі, мабуть, вагон їдла понаносили. Я й досі не можу зрозуміти, в чому тут заковика. Щось з цими аборигенами не так.

Тож я зосереджено жував, відчуваючи, як шлунок роздувається, немов повітряна куля, а наївні селюки все підносили й підносили нам прості, але такі смачні мексиканські страви.

Одного разу після особливо ситного обіду я попрохав у хазяїна, що пригощав нас, склянку «Кока-Коли». Я бачив кілька банок у крихітній дерев’яній крамниці на окраїні селища, тому не думав, що з цим можуть виникнути якісь проблеми. Втім, індіанець знітився, потупив погляд і понуро попросив вибачення:

— Пробачте, сеньйоре, але для нас «Кола» — це нечувана розкіш. Завозять її рідко, а тому коштує вона надзвичайно дорого. Я можу запропонувати вам молока або звичайну воду, — мені здавалося, що ще зовсім трохи і чоловік заллється слізьми, — а в мого сусіда є домашнє пиво. Підійде?

Я кивнув, мовляв, давайте хоч пиво, а тоді повернувся до свого напарника і пробурмотів:

— Ото вже голота. Вперше бачу, аби банка «Коли» вважалася розкішшю.

Тьомик відповів мені сердитим сопінням.

Я відразу звернув увагу, що на багатьох подвір’ях, куди нас запрошували, стояли примітивні ткацькі верстати, за якими невисокі, присадкуваті жіночки з відсутнім виразом на обличчі ткали різноманітні ковдри та килими з чудернацькими сапотецькими візерунками. Творіння виходили дуже колоритними, та найголовніше — неймовірно приємними на дотик. Взагалі над створенням таких шедеврів працювала вся сім’я: старші жінки ткали, трохи молодші дівчата робили з вовни нитки, а найменші дітлахи замішували барвники і вимочували в них мотки готових ниток. Наскільки я зрозумів, така діяльність для багатьох сімей була єдиним джерелом доходу.

Дорослих чоловіків у селищі майже не було: практично всі виїхали на заробітки в Оахаку, до Мехіко чи за кордон.

Підійшовши до одного з верстатів, я слідкував за тим, як ткаля вправно просуває кольорову нитку між натягнутих волокон. Все у неї виходило швидко та зграбно, однак нитки були такими тонкими, що за півгодини роботи плахта не потовщала навіть на палець.

— Скільки часу ти тратиш на виготовлення одного килима? — поцікавився я іспанською.

Не припиняючи роботи, селянка підняла втомлений погляд на мене.

— Una o dos semanas, señor [43] Півтора-два тижні, пане ( ісп. ). .

— І скільки ти за нього хочеш?

— Сто доларів, — не замислюючись, мовила жінка. — Часом з Мехіко приїжджають люди з великих блискучих магазинів. Їм продаю по сімдесят, але вони беруть зразу багато.

«Дорого, — подумав я, — хоча, якщо поторгуватися…» Але зразу ж відігнав від себе таку думку. Вкладати гроші в якесь шмаття? Та це ж повнісіньке безглуздя!

— Нізащо не віддав би сотню зелених за якийсь килимок для підлоги, — зневажливо процідив я українською, тереблячи в руках довжелезну виткану плахту.

Одначе мій напарник, що весь час стояв поруч, геть зі мною не погоджувався.

— Усього лиш сто доларів за таку роботу?! — вирячився він. — Це… це ж просто копійки! Максе, ти тільки глянь! — Тьомик наче й не чув моїх слів і з насолодою нагладжував рукою величезну яскраву ковдру, вкриту неймовірними зображеннями змій, ягуарів та велетенських ящірок. — Це справжній шедевр! Повністю натуральний продукт! Ручна робота!

Я лиш хмикнув у відповідь і подумав, що краще завозити сюди якийсь крам і спродувати втридорога селянам, а вони нехай тчуть свої картаті коци.