Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Мексиканець остаточно вивітрився у мене з голови, коли я заскочив у приміщення продовольчого супермаркету. Крижане повітря з кондиціонерів живлющою хвилею обмотало мене; я відчув, як на руках та шиї конденсуються краплинки вологи.

— Візьми кілька літрів «Коли», — хрипнув Тьомик. — А то я вчора ледь не помер від спраги вночі.

Я слухняно посунув до великого червоного холодильника з пляшками життєдайного бульбашкового напою всередині. Коли повертався, тримаючи під пахвами дві дволітрові пляшки «Coca Cola», то з подивом угледів, що приземкуватий мексиканець, який дріботів за нами від самого хостелу, рішуче підступив до мого компаньйона.

— Здоров, хлопці! Ви звідки будете? — недоросток розмовляв доброю англійською.

Я змовчав, Тьомик охоче відповів:

— З України.

— Я так і думав, що звідкись здалеку, — без тіні здивування відказав той. — У вас свіжий і нетрафаретний типаж обличчя, велика раритетність для генетично виснаженої нині Мексики, — остання хитромудра фраза стосувалася виключно Тьомика, бо після двох місяців у Мексиці мій «типаж» сильно засмагнув, і я тепер реально змахував на типового генетично виснаженого мексиканця.

«Що він, бляха, несе? — подумав я. — Замурзаний, небритий коротун у якихось зашмарованих шортах, а говорить, наче професор із Гарварду».

— Що ви кажете… — промимрив Тьомик, нічого не зрозумівши з тиради мексиканця.

— Джошуа, — чітко представився коротун. — Можна просто Джош.

— Ем-м-м… Артем. Приємно познайомитись, Джоше.

Мій напарник і засмальцьований курдупель несміливо потисли один одному руки.

— Дивне ім’я, як на мексиканця, — сухо відказав я.

Джошуа беззлобно всміхнувся і м’яко потиснув мою руку. Аж надто вже м’яко, навіть як для свого скромного зросту.

— Якісь плани на вечір? — несподівано сказав він.

Недоросток явно набивався в компанію. Я знову змовчав.

— Ні, — буркнув Тьомик, накидаючи в корзинку всякого їдла.

— Я зупинився в тому ж хостелі, що й ви, — продовжив Джошуа. — Там на горищі, над шостим поверхом, є чудова тераса, звідти навіть океан видно. Ви хіба не знали? Пропоную купити ящик пива, посидіти разом, погомоніти. Мені не часто трапляється нагода побалакати з двома… хм…

— …українцями, — підказав я.

— Саме так! З українцями. Звісно, якщо ви не проти, — чемно додав коротун.

На вид він був геть наївним та невинним, наче немовля. Лиш тільки очі, маленькі, як у вепра, скрадливі і каламутні, простромляли наскрізь, наче спиці.

Я глипнув на Тьомика. Тьомик байдуже глипнув на мене і знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. Схоже, мексиканець його зовсім не цікавив. Тоді я перевів погляд на Джошуа. Мій внутрішній голос підказував, що цей замурзаний куцак нічого лихого ні мені, ні Тьомику вдіяти не зможе. Але чого він хоче? Просто познайомитись?

Цікавість зрештою перемогла.

— Ну, в принципі, ми не проти, — обережно промовив я.

— Тоді вирішено! — ляснув долонями Джошуа. — Влаштовуємо сьогодні пивну вечірку під зорями на даху нашого хостелу!

На радощах мексиканець ніжно поплескав мого напарника по плечу і потерся об нього стегном. Тьомик не звернув на це уваги. Потім мовчки виклав з кошика їжу, натомість закинувши туди спайку з 24-ма баночками пива «Negra Modelo» [26] Одна з кращих марок мексиканського пива. , а за нею ще кілька пакетів з чіпсами та горішки.

Ми сиділи на даху хостела, так далеко від канкунського гамору і так близько до канкунських зір. Життя здавалось таким же теплим і лагідним, як води Карибського моря.

Дахи канкунських будинків майже всі пласкі, обгороджені невисоким цегляним парапетом. Тож ми сиділи й глушили пиво на одній з таких терас, звідки відкривався чарівливий вид на El Centro. Ліворуч та праворуч від нас здіймалися бетонні короби витяжних вентиляційних каналів.

Я розлігся на ветхій рипучій розкладачці, Тьомик сидів навпроти на ще одному такому ж самому розкладному ліжку, Джошуа розмістився в шезлонзі трохи позаду нас. Між нами стояв ще столик з розкиданими шаховими фігурками впереміж з пустими баночками з-під «Negra Modelo». Виглядало, що мексиканець не вперше влаштовує вечірки під зорями Канкуна.

— Ти чим займаєшся? — поцікавився коротун. Він майже одразу перейшов на «ти».

— Я бізнесмен, — коротко відказав я.

— А я… я творча особистість, — замріяно мовив Тьомик, встромивши носа в небо.

Я зиркнув на свого напарника. «Ну, — думаю, — тільки цього ще не вистачало. Зараз ще почне горлати пісень, а на ранок, так і знай, депортують з Мексики за порушення громадського порядку». Мексиканець з розумінням кивнув, нітрохи не здивувавшись з Тьомикової відповіді.