Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Ми згодні, сеньйоре!

— Можна сказати вашому Артеміусу, що знову цілий тиждень йшов дощ, з гір посунули селеві потоки і накрили ваш табір, — запропонував Хав’єр. — Скажете: мавпи загинули, а ті, що вціліли, повтікали назад у джунглі.

— Правильно, — натовп схвально зааплодував. — Ми з нього здеремо потім усі 700, куди він дінеться!

Наступного дня я відіслав Тьомику телеграму такого змісту:

« Дощ не припинявся тиждень крп гір селевий потік крп половина мавп мертві км половина втекла крп що робити Макс ».

Тьомик відповів майже миттєво:

« Негайно купуй нових Артем ».

На що я відписав:

« Аборигени не продають дешевше п’ятиста песо Макс ».

« Чорт ними крп бери п’ятсот крп буду завтра Артем », — відгукнувся мій напарник.

Радісна звістка вихором прокотилася по Санта-Фе і всюди закипіла, забулькала робота. За півдня сантафейці оббігли всі навколишні села і напозичали в родичів цілу купу грошей. Потім, ставши у чергу, кожен підходив до мене і забирав собі по мавпі чи по дві, віддаючи за кожну рівно по 350 песо. Опівночі у таборі не зосталося жодної мавпи, одні екскременти. Кілька чоловіків лишилося, щоби допомогти мені потрощити порожні клітки, розтяти намет, розкидати спорядження і позагиджувати усе грязюкою, імітуючи сліди проходження селевого потоку.

На ранок усе було готове, щоб зустріти Тьомика-Артеміуса, мого начальника…

Я сидів коло ілюмінатора в довгому, мов голка, салоні сучасного «Embraer ERJ-145» мексиканської компанії «AeroMexico». Літак маневрував, вирулюючи на злітну смугу. За якусь мить пілот, не пригальмовуючи, вшкварив повний газ, рвонувши з місця, наче винищувач. Крісло приємно зарипіло під моєю вагою.

— Я думав, ти собі голос зірвеш у Санта-Фе, — сказав я Тьомику.

Мій напарник зручніше вмостився ліворуч від мене, послабив ремінь безпеки і посміхнувся.

— Я старався, друже, хоча, звісно, хотів би, щоб ти був на моєму місці.

— Ти чудово зіграв, чувак, — я поплескав його по плечу, — не прибіднюйся! Ніхто не зміг би волати переконливіше за тебе.

— Та я знаю, — без лишньої скромності відказав Артем, — але я б з радістю пожертвував акторськими лаврами заради одного погляду на те, як ті троглодити купували своїх же мавп по 350 песо штука!

І ми від душі розреготалися. Я покликав стюардесу, попрохавши принести нам по келишку вина.

— А тобі як там було? Не боявся, що аборигени щось пронюхають?

— Ніскілечки. Кажу ж, після твоєї феєричної істерики вони ще й співчували тому, що в мене такий лютий бос. Щоправда, один раз я здрейфив, побоюючись, що сам себе викрию. Це тоді, коли ти прислав свою першу телеграму.

— Чого б то?

— « У готелі в Мехіко зустрів продюсерів з Голівуду. Шукають мавп для масової сцени якогось фільму », — процитував я. — Га-га-га! От чорт, чувак, я думав, що в штани там накладу, читаючи твоє послання, так тужився, щоб не розреготатися.

— У мене був про запас ще один варіант, — серйозно повідав Тьомик. — « Спеціалісти NASA набирають команду для тестових польотів на Марс », але я вирішив, що перша байка більш реалістична.

Ми ще раз голосно розсміялися. Затим я взявся перераховувати гроші.

— П’ятдесят вісім тисяч вісімсот песо — майже шість тисяч баксів, чувак! Це, звісно, не поверне нам нашого «Доджа», але, враховуючи отримане особисто мною задоволення від операції, вважаю, що ми квити.

Люблю займатися бізнесом, щоб там не казали. Займатися не заради грошей (ну, тобто не тільки заради них), а заради отого лоскітливо-млосного відчуття, яке зринає в грудях після вміло провернутої оборудки. Люблю попри всі побічні ефекти такого роду діяльності. Адже цього разу, як я вже казав, ми з Тьомиком дуже сильно посварилися. Ми заледве не побилися, визначаючи, хто з нас виконуватиме роль боса, а хто — помічника, ну, тобто того, хто лишиться у Санта-Фе після «сварки». Ніхто не погоджувався ставати босом і поступатися можливістю побачити на власні очі, як сантафейці спочатку переловлять усіх мавп у навколишніх лісах, а потім ще й заплатять нам за них. Єдиним аргументом на мою користь було те, що Тьомик не розуміє іспанської.

…Літак набрав висоту і спрямував носа на північний схід, підставивши правий борт свіжому сонцю, яке, лукаво підморгуючи, щойно вигулькнуло з-за смужки небокраю. Ми летіли в Канкун, найвідоміший мексиканський курорт, розташований на самому вершечку Юкатанського півострова. Летіли просто так, відпочити кілька днів на узбережжі Карибського моря. Ми це заслужили, чи не так?