Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Зараз, сеньйоре Максімусе! — сказав абориген і зник у комірці, за якусь мить подавши мені зсередини заповнений бланк телеграми. Я розгорнув і прочитав:

« Готелі Мехіко зустрів продюсерів Голівуду крп шукають мавп для масової сцени якогось фільму крп пропонують 150 тр 200 дол мавпу крп треба не менше 250 дорослих особин крп купуй скільки можеш крп гроші не думай крп підпишу ними угоду приїду Артем ».

Довколишні зарості іскрилися діамантовими краплинками вологи. Крізь ветхі будівлі сочився електричний скрип цикад та сварливе кректання гігантських папуг. Мавп не було чути. Мавп довкола Санта-Фе більше не було (звісно, якщо не рахувати тих, що сиділи по клітках у моєму таборі). А я стояв коло пошти і відсторонено жмакав у руках листок з текстом телеграми.

— Ні, він ненормальний… Він мене просто дістав… — бурмотав я собі під ніс.

Поштар зацікавлено визирнув крізь вічко у вікні. Він бачив телеграму і сяк-так розумівся на англійській, а це значить, що до вечора про її зміст знатимуть усі мексиканці.

— Що там таке, сеньйоре? — дурнувато спитав мексиканець.

— Мій компаньйон, схоже, здурів.

— Це ж треба, — пожалів Тьомика абориген. — Такий славний був хлопчина…

— Тебе як звати? — поцікавився я.

— Хав’єр, сеньйоре Максімусе.

Я зітхнув:

— Хав’єре, будь ласкавий, збери вечором людей коло пивної. Треба поговорити.

Сантафейці відгукнулись на мій заклик, слухняно зібравшись за годину до заходу сонця в призначеному місці. Два індіанці притягли мені клітку, цього разу з мавпою всередині — порожньої уже не знайшли.

Я вискочив на клітку, впер руки в боки і обвів очима натовп. Мартишка піді мною, певно, відчувши всю серйозність моменту, зайняла таку ж саму позу і набундючено зиркала поверх носа на юрмисько сантафейців.

— Любі друзі! Мій компаньйон повернеться десь через тиждень, — голосно проказав я. — Йому потрібні ще мавпи, багато-багато мавп, джентльмени.

— Мавп більше немає! — крикнув хтось із натовпу.

— Піднапружтесь, товариші, зберіться і наловіть ще!

— Мавп більше немає! — рявкнуло одразу кілька голосів, а потім хтось уже тихше додав: — Нам доведеться забиратися на сотню миль у джунглі, щоб наловити вам нових.

Я втомлено всміхнувся.

— Двісті… даю двісті песо за мавпу, — запропонував я.

Натовп обурено загудів.

— О’кей, джентльмени! Двісті п’ятдесят і за роботу!

— П’ятсот! Так, так, давай п’ятсот за кожного хвостатого і ні на песо менше! Ти ще своє заробиш, ґрінго! — доносилось звідусіль.

Не такі вже вони й прості, ці сантафейці, подумав я.

— Насправді я з того нічого не отримаю, — скрушно зітхнув я. — Я винен Артеміусу десять тисяч доларів. І через це він бездушно експлуатує й ображає мене.

Юрма засоромлено принишкла, пригадавши мою перепалку з білобрисим начальником. В очах сантафейців засвітилось співчуття. Хтось навіть вийшов з натовпу й любляче погладив мене по плечу.

— Добре, — зрештою мовив я, понуривши голову, — хай буде п’ятсот. Хоча… — зненацька мене осінило, — …скількох мавп ви ще зможете добути, джентльмени?

Сантафейці порадилися між собою і випхали поперед натовп старезного дідугана, мабуть, найбільш досвідченого серед усіх.

— Десяток, може, два, — крякнув старий, шамкаючи беззубими яснами. — Не більше, сеньйоре. Подивіться навколо: ліси геть спорожніли.

Зборисько похнюплено мовчало. Мавп у Чіапасі таки справді більше не було.

— А може, якби ми… — обережно почав я, потроху розкручуючи свою крутійську думку, — ну, скажімо, імітували втечу мавп із табору, — і зиркаю на індіанців.

Натовп наставив вуха і підсунувся ближче.

— Навіщо? — спитав хтось.

— Ну, просто імітували втечу, — гнув далі я, — а насправді я б віддав вам усіх мавп, припустімо, по 350 песо. Зате потім, коли приїде Артеміус, ви продасте їх йому по 500 і заробите значно більше, ніж якби гасали довколишніми лісами за останніми вцілілими мавпами, — одним духом випалив я.

Десь із хвилину мексиканці напружено розумували, пережовуючи почуте. Потім хтось побіг на окраїну села і притяг звідти справжнісінького індіанського очкарика. «Місцевий професор», — подумав я, окинувши поглядом хлопця.

Переляканому очкарику довго пояснювали суть питання. Потому «професор» щось попросив і йому принесли два старезні калькулятори й рахівницю. Півгодини розумака проводив складні математичні розрахунки на калькуляторах і маніпуляції з рахівницею. Зрештою він буркнув «perfecto!», а за ним всі мексиканці водночас схвально затрясли макітрами.