Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Але ж я ще не в формі, — боязко зауважив мій напарник.

— Нічого, це лише проби, — заспокоїв його коротун. — Для форми потрібен час, і дилер це розуміє. Якби ти був у чудовій формі, я б повів тебе відразу до арт-директора, а не до дилера.

…Приймальня редакційного дилера знаходилась у старомодному будиночку в самому кінці авеню Лопес Портійо (Lopez Portillo), глибоко на материку, далеко від пляжів та океану.

На противагу м’якому й простодушному педерасту Джошуа, представник редакції «Men’s Health», так званий модельний дилер, видався мені справжнім фашистом. Вилитий рейхсканцлер Гебельс! Хижий погляд непроникних застиглих очей, орлиний ніс, перебитий посередині, зневажливі тонкі губи (кутики різко загнуті вниз), вдвічі ширша за лоб нижня щелепа, кулачища завбільшки з вазон для квітів кожен — усе це більше личило б нацистському шкуродеру, ніж естету, який знається на прекрасному.

Офіс дилера вселяв ще менше довір’я, більше нагадуючи післявоєнні руїни. Зі стін місцями повідпадала штукатурка, одна ніжка стола трималася, як то кажуть, на шмарклях. Замість кондиціонера в кутку стовбичив старезний вентилятор. Ця доісторична машинерія гарчала, наче танк, що загруз у багнюці, й не несла ніякої прохолоди, марно ганяючи порохняву світлицею.

На недбало розстебнутій сорочці модельного дилера проступав крикливий напис: «I’m the Boss! [27] Я — Бос! ( англ. ) ».

— Сідайте, — хрипким голосом проказав «the Boss», не назвавшись.

Ми з Тьомиком несміливо опустились на табуретки посеред кімнати.

— Це тільки його стосується! — гаркнув «the Boss», тицьнувши пальцем на мене. — А ви роздягайтесь.

Тьомик перелякано підскочив.

— Е-е-е… Що, повністю?

— Та ні, дурню, досить тільки до пояса.

Я нервував. Джошуа чомусь теж. Тьомик слухняно стягнув з себе сорочку.

«The Boss» довго й уважно роздивлявся мого напарника. Затим задоволено хмикнув, щось розмашисто нашкрябав на листку перед собою і передав його Джошуа.

— Зйомки через три дні, — прохрипів дилер. — Я ще уточню місце. Гроші можна буде забрати післязавтра. А тепер пензлюйте звідси.

Наостанок він витяг із шухляди товсту пачку банкнот і, ніскільки не криючись, сунув їх у руку Джошуа.

Признаюсь, я відчув неймовірне полегшення, коли вибрався із офісу під палюче полуденне сонце. Джошуа гарячково сховав гроші за пазуху і запевнив нас, що все пройшло просто чудово.

Протягом наступних двох днів Тьомик тільки те й робив, що підтягувався на турніку, качав прес, як ненормальний, віджимався до каламуті в очах, плавав до посиніння і засмагав до червоного, готуючись до першої у своєму житті фотосесії.

Надвечір на пляжі, коли я стомлено цмулив крізь соломинку невідь-який за ліком коктейль, а Тьомик все ще осатаніло гамселив руками на воді, нас розшукав Джошуа.

— Привіт українцям!

— Hóla, друзяко!

Я лиш стримано кивнув.

— Артеме, ти йому надзвичайно сподобався! — радо випалив коротун.

— Кому?

— Дилеру! Він покладає на тебе колосальні надії. Тепер я певен: тебе чекає велике майбутнє!

Тьомик задер носа й випнув груди.

— Я порадився з фотографами, — продовжив Джошуа, — і вони підказали мені зробити пробний фотосет топлес у якомусь спортзалі, на фоні тренажерів та гімнастичних снарядів абощо. Ну там, типу, sport style і все таке. Це ідеально підходить під концепцію наступного числа «Men’s Health»!

— І зразу на обкладинку? — Тьомик облизувався, наче кіт над сметаною.

— Ні. Звісно, ні. Для початку лиш кілька знімків наприкінці журналу.

Мій товариш похнюпився.

— Не слід так поспішати, мій друже, — заспокоїв його мексиканець. — Спочатку треба добратись до перших сторінок, потім потрапити на розворот журналу, а вже аж потім на обкладинку. Одначе, я певен, у тебе все вийде! У тебе свіжий і нетрафаретний типаж… велика раритетність…

— Я готовий! — рішуче відказав Тьомик, тут-таки впав на землю і почав віджиматися.

— Це що за… — я роззявив рота.

— Тихо, тихо. Це… це такий антураж! Експозиція, так би мовити, — поспішив мене заспокоїти Джошуа. — Звичайні люди з вулиці, ну там, масовка плюс працівники студії: декоратори, візажисти, всякі інші…

— Але для чого?

— Щоб на фотознімках все виглядало реалістичніше, — буркнув мексиканець.

Тьомик, засліплений спалахами кишенькових фотокамер та гулом юрби, нічого підозрілого не помічав. Зовсім навпаки — побачивши таку кількість люду, що несамовито заволав при його появі, мій напарник задер підборіддя і пошпацирував до подіуму, мов павич, одразу відчувши себе у своїй тарілці.