Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Але Вася, мушу визнати, молодець. Боєць, що там казати. Не дарма ж майстер спорту! Він тримався ще вісім з половиною хвилин, після чого заплакав і навпростець через увесь зал, через столи та стільчики, помчав у туалет. Щойно його дебела фігура зникла за дверима клозету, ми вп’ятьох підірвалися і вихором вилетіли з пивнички. Хлопців не треба було підганяти. На вулиці нас уже чекало завбачливо викликане мною таксі. Регочучи, немов ненормальні, ми запхалися в машину.

— Дискоклуб «Shooters»! — зраділо прокричав я водію, а тоді повернувся до товаришів, які, зігнувшись в три погибелі, розмістилися на задньому сидінні: — Ну що, друзі?! Вечірка починається!

Авто поволі рушило.

— Він тебе приб’є, коли прийде до тями, — сказав мені Толян.

— Кілька днів він не відходитиме від туалету, — відповів я, сміючись. — А через сорок вісім годин Тьомик стане його родичем і подбає про індульгенцію для мене. Так що мені нема чого боятися. Правда ж, Артеме?

Тьомик промовчав, замріяно проводжаючи очима потерті київські багатоповерхівки, що неквапом пропливали за вікном на фоні рожевих, світло-синіх та блідо-оранжевих мазків призахідного неба…

Через півгодини ми, аж попискуючи від утіхи, заходили в «Shooters». Музика гриміла, наче канонада морського бою. Прожектори поливали наші голови снопами різнокольорових іскор. Попри те, що зал в таку ранню годину ще був напівпорожнім, хлопці вже нагледіли кількох непоганих краль коло барної стійки. Ми замовили собі перші коктейлі, після чого Пітер повернувся до мене й на радощах поплескав руками по обох плечах:

— Чувак! — загорлав він мені над вухом, перекрикуючи оглушливу музику. — Ми запам’ятаємо цю ніч навіки!

…На жаль, Петро дуже сильно помилявся. На ранок наступного дня я не пам’ятав нічогісінько з того, що відбувалося минулої ночі.

Я прокинувся в одязі, з жахливим шумом у голові, смертоносним перегаром, від якого задихнувся б навіть Змій Горинич, та ще й посеред незнайомої квартири. Мене розбудив дзенькіт власного мобільного. Неслухняними руками я дістав телефон з кишені і приклав до вуха. Дзвонив Пітер.

— Ти де зараз? — перелякано спитав він, не вітаючись.

Я протер очі і, насилу ворушачи задерев’янілим язиком, промурмотав:

— Ем-м-м… По ходу, в чиїйсь квартирі.

— Ти хоч у Києві?

Я важко підвівся, підійшов до вікна і визирнув на вулицю, потім ще раз обдивився кімнату.

— По-моєму, так. Я десь у Києві. Тут у квартирі ще ялинка стоїть з Нового року, — додав я, помітивши пістряве новорічне дерево, що здіймалось посеред кімнати.

Оскільки за вікном була середина травня, здогадатися про те, що переді мною ялинка, можна було лише по обсипаним блискітками новорічним іграшкам на голих гілках та купі пожовтілих голок внизу під деревом.

— А телевізор у кімнаті є? — почав допитуватися Петя.

— Так. Сріблястий «Samsung», на ньому ще лежить розкрита книга… — я підійшов і взяв книгу в руки.

— …Бернар Вербер «Імперія ангелів», — замість мене договорив мій товариш.

— Ого! — я немало здивувався. — Точно! А звідкіля ти знаєш?

— Знаю… Бо це моя квартира, — похмуро докінчив Пітер.

— Е-е-е… — я ще більше сторопів. — Чувак, а що я тут роблю?

— Це ти в мене питаєш?!

Я напружився і спробував пригадати хоч якісь події минулої ночі, однак мої потуги потерпіли повне фіаско. Не знаючи, як далі продовжувати розмову, я поцікавився:

— А ти де?

— А я… я щойно прокинувся, — затинаючись, пробурмотів Петро у відповідь.

— Де?

— В міліції…

— Ясно, — мугикнув я, хоча в дійсності нічого не було ясно.

Кілька секунд ми обоє мовчали, натужно сопучи в слухавки. Обоє хотіли сказати чи спитати щось дуже важливе, але соромились.

— Чувак… кгм… а що вчора було? — зрештою відважився почати Пітер.

Я прикусив язика. Це було точно те ж саме питання, яке я хотів задати Петі.

— Я не пам’ятаю, — прошепотів я в телефон.

— Та я не про якісь конкретні дії, — поправився Петя, — я питаю в загальному…

— А-а-а, — протягнув я і подумав, що хтось, видно, вчора випив навіть більше за мене. — Ну… в Тьомика була чоловіча вечірка…

З трубки донеслося гучне ляскання. То, певно, Петро влупив собі по лобі.

— А я то думаю, чого це я геть нічого не пам’ятаю! Почекай… Чекай… То виходить, що Тьомик одружується?

— Так, — з сумом видихнув я.

— Ай-яй-яй! Це ж треба… — скрушно прохрипів мій товариш.

Далі він почав лопотіти про те, як у нього болить голова, що він загубив правий черевик і футболку йому хтось подер аж у трьох місцях, одначе я не хотів усього того слухати і спинив його пінястий монолог: