Максим Кідрук: Навіжені в Мексиці

Я ковтнув слину, міцно-міцно стиснув кулаки, зміркувавши, що якщо робити, то все й одразу, адже пройде півстоліття, перш ніж я зможу вдруге затягти Тьомика до стоматолога, і пролопотів:

— Все одно лікуйте. Сподіваюся, він нічого не помітить…

Але він помітив… В останній день, коли в Артема в роті вже стояли всі зуби і мій товариш ладнався встати з крісла й назавжди залишити ненависну йому кімнату з білими стінами, білою підлогою та білою й страшною бормашиною, Кіндратович почав висвердлювати той клятий карієс…

Я, на щастя, не бачив, що там у них творилося. До мене доносився лиш брязкіт інструментів, гуркіт потрощеного обладнання, верещання Тьомика, воєнні матюки сержантів та лікареві вигуки: «Держіть його, хлопці! Тримайте, трясця вашій матері!», які почергово долинали з різних кутків кабінету.

Першим з кабінету вискочив один з сержантів. Могучий плечистий дядько кричав, наче дівуля в істериці, і ледь не плакав. Неначе змилений кінь він промчав повз мене, потім ненароком перечепився через якийсь стільчик у коридорі і простягнувся долілиць. Бідолашка миттю зірвався на рівні ноги, подивився на мене божевільним поглядом і залементував:

— Я був у Афгані! Я бачив трупи! На моїх очах горіли цілі селища! Але такого… такого… О, ні! З мене досить! — він схопився руками за голову і погнав до виходу з лікарні.

Кіндратович та його другий напарник не здавалися.

Вовтузіння у кабінеті не припинялося ще з годину, після чого раптово запала гнітюча мовчанка. Згодом двері повільно прочинилися, в порозі з’явилась кремезна постать Кіндратовича. Він хитався. Не так щоб дуже сильно, але хитався. За ним на підлозі зі скрученими за спиною руками валялося бездиханне тіло мого напарника. Асистент Кіндратовича лежав на спині в протилежному куті палати і важко дихав. Наче боксер після завершення 12-го раунду.

Я мерщій підскочив до стоматолога.

— Ну що, лікарю?

Доктор стояв, по лікті забризканий кров’ю, з величезним темно-фіалковим синцем під оком, тримаючи в руках жмут Тьомикового волосся.

— Буде жити… — стримано сказав він.

— Фуф, — зітхнув я з полегшенням.

— …але наступного разу я рекомендував би пристрелити його, перш ніж вести до стоматолога.

Таким чином Тьомику вставили назад чотири зуби, і я міг зі спокійною душею приступити до планування чоловічої вечірки.

Щоб ви розуміли, головною метою підготовки «мальчішніка» було зовсім не визначення того, куди ми з пацанами підемо бенкетувати, що там будемо робити і скільки питимемо горілки. В дійсності першочергове завдання, яке я мав розв’язати під час планування, — це як спекатися орангутанга Васі. Причому спекатися якнайшвидше, якнайдовше і так, щоб він при цьому нікого з нас не потовк до напівпритомного стану. Я по черзі перебирав у голові найнеймовірніші плани, але один за одним їх відбраковував, як абсолютно нереальні або ж занадто небезпечні для здоров’я інших п’яти учасників «мальчішніка». Зрештою я придумав одну просту і дуже дієву штуку, яка в майбутньому повністю виправдала мої сподівання…

Місяць, що лишався до вечірки, промайнув у мармеладному очікуванні зовсім швидко й непомітно. Аж ось нарешті настав той великий і разом з тим трохи сумний день, коли Тьомик мусив востаннє вдихнути на повні груди благословенне повітря вільного життя і показати, чого він вартий як мужик.

«Мальчішнік» розпочався тихо й мирно, немов суботнє засідання якихось пенсіонерів, о шостій вечора в маленькій прокуреній пивничці за рогом Тьомикового будинку, де продавали найдешевше пиво у Києві. Насправді так було задумано. Ми сиділи, виструнчившись, неначе лицарі круглого столу, на високих стільчиках навкруг продовгуватого овального стола і зосереджено говорили про погоду на завтра, про ціни на нафту на світових ринках, про останню серію «Доктора Хауса» (якого ніхто з нас у дійсності не дивився), а також про те, що можна було б в увечері зайти до когось додому й пограти в шахи. Вася, схожий на грізну й неприступну Джомолунгму, похмуро здіймався серед нас, зі сповненим гідності поглядом тримаючи руку на пульсі подій. За годину, насилу видудливши по келиху пива, я замовив усім ще по одному, щоправда, цього разу 0,33 літра замість 0,5. Вася скоса глипнув на мене і схвально кивнув.

Розносячи пиво, офіціантка ніби випадково налягла грудьми прямо на Альониного брата. Тупоголовий Вася виявився не готовим до такого несподіваного повороту подій і трохи розгубився. В цей час я непомітно висипав у пивний кубок нашого доблесного спортсмена цілу пачечку перетертих у порошок таблеток пургену… Ми розібрали фіали, відпили з них пива і продовжили розмови про погоду. Через п’ятнадцять хвилин мій конгеніальний план позбавлення від кікбоксера Васі вступив у головну фазу. Кремезний хлопець різко зблід, його очі немислимо розширилися, а на лобі проступили краплини холодного поту. Нічого ще не розуміючи, сіромаха вхопився руками за маленький бокал так, наче той міг порятувати його. Не спускаючи з Васі очей, я подав незримий знак товаришам, мовляв, пацани, будьте напоготові. Готовність номер один!