Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Перший раз я заїкнувся про необхідність візиту до дантиста за два місяці до дати шлюбної церемонії. Результат виявився закономірним: Тьомик безслідно зник, захопивши з собою паспорт, гроші та зубну щітку. Я добре знав усі його криївки в Києві ще з тих часів, коли мій товариш переховувався від розлюченого Альониного брата, тому за кілька днів я підловив дезертира біля під’їзду одного з будинків на окраїні Києва. Ми довго дискутували, Тьомик кілька разів зривався й кидався навтікача, я щоразу ловив його і брався спокійно й аргументовано переконувати, що зуби йому, як не крути, доведеться вставляти. Врешті-решт я пристрахав його тим, що Альона розірве заручини, якщо він відмовиться вставити протези, після чого Тьомик, ледь не ридаючи, погодився.

Одначе вибити згоду в Артема було лиш половиною справи. Тепер мені належало знайти годящого стоматолога зі сталевими нервами та твердою рукою (бажано, щоб у минулому він був бійцем спецназу або хоча б ходив до залу качатися), який погодиться на таку ризиковану операцію, і ретельно проінструктувати його перед тим, як покласти на його крісло Тьомика. Зрештою і з цим було покінчено: після недовгих пошуків я надибав одного бувалого дантиста, ветерана афганської війни, який колись давно (ще перед тим, як зайнятися приватною практикою) обслуговував левів та крокодилів у київському зоопарку. Звали його Василь Кіндратович, і був він добродушним на вид здорованем з товстенними ручищами, порепаними пальцями та маленькими, мов у вепра, миготливими очиськами. Я виклав йому начистоту, чого слід очікувати від Тьомика, пояснивши, що під час хірургічного втручання мого товариша, можливо, доведеться міцно тримати, причому не тільки за голову. Пан Василь спочатку уважно мене вислухав, потім командирським голосом повідав, що покличе на поміч двох товаришів — сержантів зі свого афганського взводу, майстрів спорту з греко-римської боротьби, які асистуватимуть йому під час операції. Після того Кіндратович заспокійливо поплескав мене по плечу і хрюкнув:

— Не дрейф, синку, все буде по уставу. Веди свого напарника.

І я повів. Ну, тобто не тільки я. З собою я взяв невеличке підкріплення — Толяна і Васю, передчуваючи, що Тьомик в останній момент може роздумати вставляти протези і я тоді сам з ним не впораюсь. (Вася, щоправда, відразу попередив, що, не приведи Господи, Артем вийде з кабінету дантиста без передніх зубів, то він особисто виб’є моєму компаньйону ті, що залишилися, включаючи зуби мудрості.) Втрьох ми сяк-так спромоглися заштовхати Тьомика до кабінету Кіндратовича, де зблідлого підкорювача Мексики віддали під опіку асистентів лікаря.

Поки ми передавали його з рук у руки, Артем мужньо тримався: не пручався, не брикався і навіть не пробував нікого покусати. Коли його вклали в крісло і накрили до самого горла білим полотном, я перехрестив трійцю докторів, що зосереджено схилилися над Артемом, подумки попросив допомоги у вищих сил і тихенько пробурмотів:

— З Богом…

— Малий, не переживай, — придушено пробасив до мене Кіндратович. — Ми сьогодні тільки зліпок зробимо.

З цими словами головний дантист запхав Тьомику до рота величезний шматок брудно-білого гіпсу…

Протягом наступних двох тижнів кожного другого вечора ми вибиралися на черговий візит до лікаря. До клініки Тьомика супроводжували, немов особливо небезпечного злочинця: я крокував попереду, стараючись оминати місця, кудою Артем міг дременути від нас, а Вася та Толян урочисто марширували по краях і трохи позаду. Після того, як Альониного нареченого вкладали на стоматологічне крісло, кожен з нас займав завчасно обговорену позицію. Я чекав внизу на подвір’ї, щоб перехоплювати Тьомика, якщо він раптом надумає дати драла через вікно, Толян чатував біля дверей кабінету, а Вася чергував на сходах пожежного виходу. Слід відзначити, що на перших порах протезування проходило успішно. Втім, найважче ще було попереду.

Наприкінці одного із завершальних сеансів Василь Кіндратович відвів мене вбік і шепнув на вухо:

— У нього там в одному зубі дірочка… ну, карієс…

— І шо? — прошепотів я.

— Треба було б полікувати, пломбу поставити.

— То лікуйте, — не зовсім упевнено заявив я, — за гроші не думайте.

Лікар замотав туди-сюди головою.

— Ваш боєць — в цілому нормальний хлопець, непогано тримається, у мене в зоопарку бувало траплялися крокодили з набагато гіршим характером, але… — дантист зробив невелику паузу, зосередивши на мені серйозний погляд, — дірочку доведеться багато свердлити, і я боюсь, що… ну… цеє…